— Ви до парткому? Оголошено казармений стан… Радченко розхристав до волосатих грудей сорочку, з його поголеної голови текли цюрки поту, він утирався рукавом і відсапував ядуху.
Горобенко зупинився, щоб дати Радченкові передихнути, й спитав:
— Що, власне, трапилось? Радченко здивовано глянув на нього:
— Хіба ви ще не знаєте?
— Нічогісінько.
— У Козіївці — банда. Шість верст від міста… Забито трьох і Гарасименка з Хведорівки на дорозі… В лісі знайдено його одрубану голову…
У парткомівському дворі вже було людно. Стояло багато озброєних, промайнула і зникла в дверях зашнурована ремінцями постать Нестеренка. Щось наказував комусь Дробот. Ходила між групами й мовчки прислухалась до розмов стурбована Славіна. На східцях сидів з рушницею Дружинін і стомлено покурював «козину лапку». З вулиці надходили нові партійці.
Не треба було й розпитувати. З уривків розмов, із окремих слів, із внутрішньої серйозності всіх, що її не міг розбити чийсь сміх, Горобенкові стало одразу все відомо.
Міська організація переходить на казармений стан. Всі партійці мобілізовані. Банда може відважитись наскочити навіть на місто. Але треба вирвати в. неї ініціативу. Каррота й частина партійців складають загін, що вночі має захопите Козіївку. Решта охороняють місто.
Горобенко зійшов на другий поверх до кабінету Кричеєва.
Кричеєв радився про щось із заворгінстром і Нестеренком. Збоку стояв з наганом на поясі і карабіном за плечима Попельначенко. Він уважно слухав.
Горобенко підійшов до Кричеєва.
— Я маю до вас, товаришу Кричеєв, пару слів. Кричеєв незадоволено одірвався від розмови й повернув до нього шкельця пенсне.
— Що таке?
— Я хотів би вам особисто це…
Попельначенко здивовано глянув на Горобенка.
У Кричеєва на чолі збіглись дві глибокі зморшки.
Він устав з-за столу і заклопотано пішов з Горобенком до вікна.
— У чому річ? Я слухаю…
Горобенко пильно подивився Кричеєву крізь його пенсне в вічі, помовчав хвилину, а тоді твердо сказав:
— Я прийшов вас просити, власне, не просити, а вимагати — пошліть мене з загоном у Козіївку…
Кричеєв високо підвів брови, а потім підозріло прищулив очі:
— Чому ви так — я не розумію — ставите питання? Люди потрібні й тут. Місту теж загрожує небезпека. Горобенко настирливо повторив:
— Пошліть мене в Козіївку. Ну, це так треба!.. Мені треба. Розумієте?
Кричеєв потер рукою щоку і, наче побачив у Горобенкові щось нове і незнайоме, уважно подивився на його лице.
— Я, розуміється, нічого не маю проти. Коли ви хочете — прошу, я скажу Нестеренкові записати вас. Горобенко з притиском промовив:
— Так, я хочу!
Кричеєв повернувся до столу, а Горобенко пішов до дверей. Він чув, як позаду всі зрушили з місця й шепотіли до Кричеєва. Горобенкові муляв спину допитливий і гострий погляд Попельначенка. Хотілось обернутись на той погляд, але Горобенко стримався й вийшов у двір.
Коло Дружиніна крутилась Славіна. Вона казала йому пошепки:
— Я не понимаю, ну зачем же й женщин на казарменный? Не будем же мы, действительно, стрелять бандитов!.. Дружинін знехотя відповів їй:
— Это же для вас лучше. Ведь если мм все вместе, то все-таки как-то вернее, да и вообще…
У двір в’їхав з двома возами Завальний. Він привіз яловичину на харч партійцям і тютюн.
На поріг вийшов зашнурований Нестеренко. На голові низенька кубанка, коло ніг зліва — козацька шабля, справа — одрізай. Він увесь виструнчився, ніби підріс трохи. Лице серйозне, голос різкий, командувальний.
— Хто ще не получив винтовки — взяти в оргістрі. Славіна несміливо запитала:
— Й женщинам тоже?
Нестеренко, не дивлячись на неї, сердито відповів:
— Да, да! Сказано — усєм.
Нестеренко по-військовому повернувся на каблуці й зник у дверях.
Рушниці роздавав Гольцев. Після тої анкети з парткомівською характеристикою до губернії, Горобенко не помічав якось Гольцева. Він ніби зник із міста. Гольцев ретельно перераховував набої, обережно брав із кутка рушницю, з хвилину оглядав її всю від ложа до мушки, мов милувався з неї, і тоді вже віддавав партійцеві.
— Прошу. Вона не заряджена.
Гольцев одразу, тільки-но Горобенко увійшов, помітив його, мов спеціально чекав на нього. Він радісно скинув чомусь кепку, поспішно накинув на обличчя свою машкару усмішки й привітався, як із давнім знайомим.
— А-а!.. Товариш Горобенко! Прошу, прошу… Горобенко стримано відповів на привітання. Гольцев вибрав чепурненьку кавалерійську рушницю й подав Горобенкові.
— Оця буде добра для вас. Вона легенька. А підсумок є у вас?.. Почекайте. Я зараз пошукаю. Тут я приховав один для вас.
Гольцев підставив стільця й поліз нишпорити на шафі під паперами, а Горобенкові знову неясно було: «Чого він до мене так липне?..»
Гольцев старанно повкладав у підсумок обойми набоїв, зав’язав мотузки й передав Горобенкові:
— Тепер усе. Прошу.
Він прищулив око й шепотом поспитав: