…З малиною? Може, ще, Костю, послухати, як він на гітарі грає?..

Ні. Те, що має статись, те мусить статись. Життя, нове життя, Костю, купується кров’ю, добувається смертю. Це новий, негласний суворий закон, якого не обійти. Ти ж сам знаєш це. К чорту ж усякі нерви й легкодухість!

З вулиці, збиваючи куряву, поспішно привели шостого. З-за пазухи розхристаної полотняної сорочки блищав на грудях маленький мідний хрестик. В густій, чорно-рудуватій, як мох, бороді заплуталась соломинка, маленькі гострі зіньки під скісними повіками полохливо бігали по партійцях, як зацьковані миші. Але, коли став він поруч інших заручників, одразу ж заспокоївся й зів’яв, мов повернувся додому після халепи.

Нестеренко видимо квапився. Він наспіх перебалакав із Попельначенком, забіг до сільради й за хвилину збіг назад спорохнявілими східцями. Розділив на дві частини загін комунарів, востаннє ще раз промовив щось до Попельначенка і тоді звернувся до заручників:

— Ну, двигайся!

Дядьки, як автомати, покірно рушили.

Це все промайнуло надзвичайно швидко, і, як він опинився в тому відділі комунарів, що вів за село заручників і чому саме він ішов поруч того шостого з мідним хрестом, Горобенко не пам’ятав і не здавав собі справи. Він тримав на ремені рушницю й намагався йти в одну ногу з переднім. Раптом знову уколов у груди й боляче закопирсав той самий божевільний жіночий крик:

— Ой, рятуйте!.. Матінко моя!.. Семене, та куди ж тебе?! Ой, боже ж мій!..

Вулицею бігла простоволоса жінка й розмахувала над головою руками. Дико й розпачливо клацала худими пальцями, мов, тонучи, ловила в повітрі незримі нитки. Її лемент дряпав уже і по конвою. Передній перед Горобенком переклав на друге плече рушницю, мотнув шиєю й прискорив ходу. Але заручники були спокійні, немов і не чули тих зойків. А жінка вже наздоганяла загін. Рвала на собі волосся й голосила, як над покійником.

— Ой, що ж мені робити!.. Ой, голівонько ж моя пропаща!..

Шостий заручник нарешті обернувся до неї. Промовив хрипко, але цілком спокійно:

— Іди, Катерино, додому… Жеребця того не продавай, а візьми в Карпа десять пудів пшениці, що перед Великоднем позичав…

Чи довго, чи недовго йшли — Горобенко не знав. Було узлісся невеликого гаю. Їх порозставляв сам Нестеренко. Уважно, щоб не помилитись. На два кроки один від одного. Потім одійшов назад, одсунув далеко на потилицю кубанку я вийняв із кишені великого годинника-цибулю.

— П’ятнадцять минут даю вам ще сроку… Можете молитись, співати, прощатись — як там кому… — Нестеренко недобре посміхнувся і пройшов уздовж заручників.

Горобенко не дивився на них. Він утопив у землю очі й скулився.

Щось важке навалилось на повіки, і страшенно свербить тім’я.

Зняти б кашкета й почухати. Ой, як свербить тім’я!.. Але Горобенко не рухався. Стояв застиглий і безвладний, буцімто не заручників мають зараз розстрілювати, а його.

Нестеренко поволі, великими кроками ходив перед мовчазним рядом дядьків і тримав на витягнутій долоні годинника.

— Десять минут осталось жити… Через десять минут коцну.

Не молились і не прощались заручники. Стояли, мов зачаровані, мовчки й непорушне. І від їхньої мовчанки ставало навкруги занадто тихо, аж жаско.

Нестеренко зупинився й помалу подивився на годинника.

— Восім минут іще…

Зненацька до Нестеренка підбіг відкілясь схвильований Дробот і зашепотів на вухо. Від хвилювання голос йому був різкий, і було чути його шепіт:

— Через брод банда переправляется. Вон там видать ее… Відділ стенувся і обернувся до річки. Нестеренко вихопив нагана й крикнув на ходу:

— За мною!..

Пробігли небагато — до піщаних кучугур за лозами. Комунари збились докупи й пильно вдивлялись уперед. В долині, вигинаючись на всі боки, полізла за далекі ліси Ворскла. Через брід справді переходило, не поспішаючи, якесь стовпище.

Нестеренко підкинув до чола «цейса».

— Корови переходять, і більше нічого?.. Тоже ще — паніку піднімать!.. — кинув роздратовано Дроботові і рвучко метнувся до узлісся.

— За мною!

Горобенко вискочив з іншими за лози. Він глянув тремтяче на узлісся і став. Там, під гаєм, стояли засуджені заручники на тих самих місцях, у тих самих позах… Там, під гаєм, нерухомо стояло шість засуджених, як шість живих смертей.

Тепер не ладнались комунари в шерег. Бігли щодуху навпростець, наче боялись, що заручники зараз зірвуться з місця й безповоротно втечуть. Хтось, не добігаючи, вистрілив, і ту ж мить за ним безладно запахкали постріли. Тоді Горобенко побачив, як крайній у сірому піджаці дико заревів, стрибнув у бік і розляпано побіг до гаю… Хтось упав там. Закричали ще два. І ось один розпатланий з розчепіреними руками біжить просто на партійців. Горобенко висадив усю обойму. Він прожогом цокнув ще раз затвором. Вистрибнула бляшанка. Магазинна коробка порожня… І тоді нараз він ясно побачив перед себе:

…Великі, роздерті жахом очі. На сорочці від бігу теліпається мідний хрестик. Зведена над головою рука. Зарикав…

Горобенко спинився, вхопився за цівку — мушка обдерла пальця — розмахнувся щосили і щільно заплющив очі…

Тоненько хруснуло попереду і захарчало. Щось мокре ляпнуло Горобенкові по руці. Він випустив цівку з рук і глянув. Перед ним тулуб з розтрощеним черепом, як опудало, лунко гупнув на землю…

З боків пахкали постріли.

Горобенко помалу обернувся, перевів дихання й подався навмання.

Він не чув уже позаду ні криків, ні стогонів, ні Несторенкової команди. Стало одразу порожньо всередині і навіть по-особливому легко.

Тільки сонце пече в потилицю і свербить тім’я. Він кинув на пісок кашкета й тільки-но хотів застромити в чуба пальці, як очі впали на червону плямочку.

— Кров!..

Рука затремтіла, й вишнева краплинка блиснула на сонці. Посміхнулась сонцеві.

І тоді зненацька сильно-сильно в пам’яті промайнуло занадто виразне, мов зараз усе те сталось:

…Скривавлена сорочка Надина і на простирадлі іржава краплинка… Надина кров! Непорочна, чиста дівоча кров… Було тужно за тим, що не стало чогось без вороття, що набезвік розірвано вінок, і було до сліз радісно, що народилось щось нове, щось дуже інтимне, щось нерозлучне, рідне…

Горобенко сквапно витер об тужурку ту краплину крові, утер з лиця рукавом піт і закинув догори голову.

А вгорі, високо над землею пливли кудись у безкінечну далечінь блакитні тераси спокійного, безхмарного українського неба.

Київ, травень 1926 — березень 1927

--------—
Примітки:
[1] Солониця — урочище поблизу м. Лубен. Тут польсько-шляхетським військом було підступно вирізано кілька тисяч повстанців-наливайківців (1596р.). — Ред.
[2] Крути — залізнична станція між Ніжином і Бахмачем. Тут наприкінці січня 1918 року 5000 п’яних московсько-більшовицьких матросів проривали позиції 600 київських студентів (Героїв Крут), які боронили підступ до Києва, надаючи змогу евакуюватись Центральній Раді. Незважаючи на запеклий спротив більшовики таки розгромили студентів і увірвались у Київ.
[3] Дудорга (кримін. жаргон) — рушниця, гвинтівка.