В голові кублились думки, але оформити їх Горобенко не міг.

…Взяти двох жінок і, не питаючись їх згоди, тільки через те, що вони полонянки, примусити голими позувати перед його робітничо-червоноармійською авдиторією… Це занадто жорстоко. Це просто навіть дико!

Ех ти, Миша Чернишов! Наївне, симпатичне хлоп’я, що, бавлячись, ріже хворому котові тупим ножем хвоста!..

І раптом Костеві подумалось: «А що, коли б Надю — Чернишов отак… за натурницю?..»

За плечима по спині блискавкою шмигнув холод, але Горобенко стрепенувся, рвучко встав і твердо промовив:

— Добре. Пришли цих офіцерш. Вони здадуться… Ну, ходім. Ми, здається, вже спізнилися на збори.

Горобенко круто повернувся до дверей, а Миша Черни-шов поспішно набивав паперами свій портфель.

XVIII

Було накурено й душно. Махорочний дим синім серпанком оповив велику залу, і від нього тоскно болить голова. Щось зіпсувалось у проводах, і електрики нема. Горять свічі. Горять урочисто, таємничо і ніби пересторожливо. Крізь одчинені вікна з правого боку пробивається несміливо місячне проміння і губиться в кімнаті. Свічі освітлюють кілька облич, викарбовують на них глибокі зморшки, утрирують вирази, і тому, наче надолужуючи це, темнішими обрисовуються потилиці й випливають із темряви волохаті силуети багатьох людей. Свічі тихо мигтять, і їхнє мигтіння так само тихо позначається на обличчях. І обличчя світлішають і темнішають. Хтось говорить. Так, говорить голова повітового політбюро (власне, і так краще: не було плутанини — повітової чека) Зіверт. Але тиша від свіч така велика, така тріумфальна, що, здається — Зіверт зовсім не говорить. І ніхто не говорить. Відбувається якась велика, масова пантоміма. І різкі риси освітлених свічками облич сповнені вщерть звуками, і одкриті, рухливі уста — тишею. Через це загальні збори парторганізації видаються змовницькими, й слова Зівертові, що, як далекий відгомін, вибухають десь попід стелею, під вікнами, лунають покликом, лунають майже пророче.

— …Будуть жертви, будуть тяжкі втрати. Ми мусимо до цього приготуватись. Банди стали занадто зухвалі. Вони загрожують тепер навіть місту. Не далі як позавчора, вони розтерзали продробітників — комуніста Кірпічнікова і комсомольця Фейгіна. Ми мусили в Журавному розстріляти половину заручників, але треба буде ще і ще. Міндальничати нема чого, товариші. Розпеченим залізом витравити бандитизм!..

Худе, з випнутими вилицями й запалими щоками, Зівертове лице губилось, зникало під його великими, блискучими очима. Очі ковтали лице. Блідість цього лиця була ніби тільки для того, щоб обрамити легкою журою те зречення від усього стороннього і тверду непохитність, що горіли огнями в його очах. Зівертової постаті за чужими потилицями Горобенкові не видно було, тільки тулуб у френчі, і помахи рук злились у нестримний вольовий рух, у якусь справді крицеву динаміку.

Збори тривали вже четверту годину, але стоми не почувалось. Яка стома? Де вона? Зникли склоки, зникли дріб’язкові рахунки, що шаруділи в буднях організації, їх наче ніколи й не було. А натомість росло щось одностайне, щось велике і незвичайне. Може, героїчне? Може, просто неминуче? Залізно неминуче? Це не важливо. Головне те, що воно росте, чути фізично, як воно сповнює тебе всього, наливає мозок, наливає жили, пружинить м’язи. І не відрізнити, де це воно кінчається в тебе, де в твого сусіди, в Кричеєва, Дружиніна, Попельначенка. Воно спільне, і кожний у ньому мала, але конче потрібна частка. І це зрозуміло: насуваються чорними валами грозові хмари. Ще тільки чути віддалений гуркіт грому, але тиша довколо густішає і ось-ось її розітне вогнева стріла. Хто зна, що діється зараз, у цю хвилину, там, де серед золотих нив і зелених гаїв згрудились табунцями села? Чи ще живий Гарасименко і ще багато їх, наших, розкиданих поза містом, наших, розпорошених у хаосі безладдя, повстання і руїни? Де ви, що з вами, наші далекі сільські товариші?..

І ставала ще густішою тиша в кімнаті, і таємничіше мигтіли свічки. А Зівертів голос — не декламаційно і навіть без пафосу, а діловито, обмірковано і обчислено — далі:

— …Але насамперед треба вирвати в бандитизму жало, вирвати йому язика. Треба помацати добре цих усяких просвітян, цих колишніх членів українського національного союзу… Треба, нарешті, витягнути на денне світло цих фабрикантів лісової ідеології!..

По цих словах знову щось мимоволі тьохнуло Горобенкові і забилось у грудях, але він зараз же розчавив його в собі. Він навіть трохи посунувся наперед і зкову пожадливо слухав Зіверта. І гартовані Зівертові слова вабили його, примушували слухати. Він схоплював його слова живими, поки вони ще не встигли закореніти в його пам’яті трафаретом, як усякі слова з безлічі усяких промов, але настирливо хотілося Горобенкові збагнути: хто він? Ні, ні — не те що, чи він латиш, чи поляк, чи єврей. (Це таки справді якась інша раса!) Ні, зовсім не те. А ось що. Відкіля це? Відкіля ця динамічна постать, палючий пломінь очей і гартовані, блискучі, як лезо кинджала, слова? З катакомб? З римської таверни, де сходяться на нараду гладіатори, чи з трибуналу інквізиції, чи з вогнищ таборитів, або, може, з підпілля «Народної волі»?..