Горобенко засунув під голову руку й спробував заперечити: але ж ні! Хіба ж вони не пишаються з того, що Ленін — росіянин, що Москва стала серцем світової революції?! Хіба в них цього немає?
І знову на давно не біленій, похмурій стіні встало запитання: хто це «вони»? Адже Попельначенко з походження українець, Нестеренко теж, Гарасименко теж, Дробот — сам не знає, хто він…
Двері тлхенько одчинила Параска Федотовна, глипнула по кімнаті швиденьким оком і, переконавшись, що, крім Горобенка, тут більше нікого немає, плавно ввійшла.
— Я до вас. Не зволітє пиріжечків свіженьких покуштувати? Пожалуйста. Сама только што спекла…
Параска Федотівна поставила на стіл тарілку з пиріжками й сіла на краєчку стільця.
— Ну й пече сьогодні ж! На грозу йде. Запримітьте: це повсіда так — раз удень парить, значить, вечерком гроза буде…
Горобенко сів на ліжку, спустив долу ноги й насупив брови.
— Що кажете?.. Пиріжки?.. Ага — пиріжки, добре. Параска Федотівна піднесла до нього тарілку.
— Требуйте, пожалуйста.
Горобенко мляво взяв пиріжка, одкусив теплий шматочок його з м’ясом і нараз почув, як він страшенно зголоднів. Він пожадливо, не помічаючи, спорожнив усю тарілку. Параска Федотівна приязно посміхалась йому.
— Ну як — смачні?
І Кость, відповідаючи усмішкою, по-дитячому відповів;
— Смачні. Дуже смачні…
Він устав з ліжка, випростався на ввесь зріст і мимоволі побачив за блузкою Параски Федотівни її трохи звислі, але дебелі ще груди. Параска Федотівна склала на колінах руки й весело, задерикувато лоскотала Горобенка безсоромним, плотським поглядом.
Горобенко пройшовся по кімнаті, але вже не міг не повернутись назад, туди, де сиділа повновида, опасиста жінка з дебелими, м’якими грудьми. Він поволі повернувся і тоді ще виразніше почув, як ця кучугура тряського м’яса, від якого пахтить кухонним жаром і цибулею, нестримано вабить його. Параска Федотівна злегка підморгнула лівим оком і млосно проказала:
— Скучно вам, навєрно, одному?.. І як це ви так, що один?..
Горобенко заклав у кишені руки й розмашисте підійшов до Параски Федотівни. Його голос захрип і трохи тремтів:
— Скучно, скучно, Параско Федотівно! — Він мимоволі поклав долоню на її широке плече, і Параска Федотівно ніжно притулила до його живота розпатлану голову.
Горобенко дико дивився на її голе плече й несвідомо шепотів:
— Скучно, скучно, чорт би його забрав!.. Параска Федотівна погладила рукою його стегно й пристрасно хіхікнула:
— Ух ти, віхрастий мой! Комуністок махонький…
Як це сталось — Горобенко не розумів. На його ліжку лежала простоволоса, розпарена Параска Федотівна й солодко потягувалась.
— У-ух, віхрастий какой!.. Бабу замучив…
Горобенко з огидою дивився на її товстющі заголені коліна й не міг одірватись. Той бурун пристрасті одлетів зливою, і тепер було слизько і брудно.
«Чого ж вона не йде?» — роздратовано подумав Горобенко.
А Параска Федотівна, не поспішаючись, обтерлась подолом замусоленої спідниці і поволі встала.
— Ну, тепер треба підсвинка піти нагодувати… Ху-у, заморилась я…
Параска Федотівна закрутила собі з волосся карлючку на потилиці й підшшвла до Горобенка. Вона зупинилась на хвилину перед ним, схилила набік голову, милуючись, і раптом навзмах обійняла його й смачно пльоснула губами по щоці.
— Комуністок мой хорошенький!..
Це було так несподівано, що Горобенко навіть одступився назад, до стінки. Він дивився поширеними, зляканими очима в те місце, де стояла допіру Параска Федотівна, а крізь двері, з коридора лунко долинало тьопання її капців.
Коло стіни розкинулась зібгана, розтерзана постіль.
І знову якийсь пестливий, ласкавий голос промовив Горобенкові всередині. Не докірливо, а журно: «Це ти, Кос-тику?..» І коло вікна живе погруддя Надине і на щоці дві великі прозорі сльози. Тільки дві. їх більше ніколи не було. Це вперше і востаннє Кость побачив їх на Надиному лиці, коли з теплого, вечірнього присмерку Надиної кімнати він поспішав на двір, на мороз, у поле, в невідомі сумні мандри. Того вечора відходили з міста загони Директорії, того вечора він востаннє в житті бачив живу Надю. Востаннє…
Дві сльози. Дві чисті, прозорі сльози…
І раптом бридким, вульгарним дисонансом увірвався в пам’ять допірішній сороміцький смішок Параски Федотівни і її пристрасне, проткнуте кухнею: «Комуністах мой віхрастий!..»
Горобенко стиснув рукою щелепи, наче там заболів зненацька зуб, і безвладно поточився в куток.
І останнім докором глибоко лягло на груди і не розтануло одразу: леле! Найкращі теорії так просто і так легко можуть уживатися з найбруднішою практикою…
Як це все ж таки гидко в житті!..
XVI
Що він бачив перед цим — Кость забув. То все поринуло раптом у непам’ять, як нудна частина нецікавого беззмістовного фільму. Натомість із темряви виплив коротенький, але напрочуд виразний, разючий фрагмент.
Перше, що зафіксувалось, це — ритмічні цоки військових чобіт по бруку.