Р-аз! Раз-два, раз-два…
То ступала якась військова частина. Може, рота, може, батальйон або й цілий полк. Тільки це не червоноармійці. Ні. Вони так не можуть. В цих кроках видати кожну бездоганно приладнану гаєчку до віками плеканого механізму.
Тут ніщо не зірветься, тільки — Цок! Цок! Раз-два, раз-два.
Певно, на закаблуках цих чобіт прибито залізні підківки і самі чоботи трошки заважкі — через те воно й виходить так.
Але для чого ж вони в безкозирках? Це незрозуміле. Безкозирки давно вже одійшли в минуле, а проте — де я бачив цю картину?
Грубо поголені голови, молодцювате вивалені очі і застиглі, кам’яні лікті рук, що підтримують рушниці на плечах.
Ах, що я? Ну, які ж це червоноармійці!
Кость придивляється і з жахом бачить на безкозирках білі кокарди і передній ланцюжок червоних погонів.
— Смирна-а! Равнение направа… Гаспада афицеры… Кость вдивляється і бачить, що цоки по бруку — то тільки згусток, а насправді — просто на нього суне бучно вбрана, святкова юрба. Хто там? Ні, не розбереш. Біла сукня з букетом білих троянд. Навіщо така чудна гармонія — біла сукня й великі білі троянди? І взагалі — навіщо троянди?.. Попівські золоті ряси, срібна портупея в пристава. Хто це такий, пристав? Ага — Слатін! Той самий Слатін, відомий ще з гімназії. А ось золоті гудзики на синьому мундирі й червоні стрічки орденів. Це, здається, Ханов? Що там кричить колишня тітка, що була за вихрестом-купцем? Для чого вона тут?
— Спаси, Го-о-осподи, лю-уди твоя-а-а й благослови достоя-ание твое-е, побе-дьі благоверному…
Кадильний спів з колишніх молебнів затоплює вулицю, пішоходи, доми, натовп. Людей уже немає. Вони злились у несамовитий рев, серед якого ледве можна відрізнити ухові неприємний, порепаний козлетон соборного регента Супруненка:
— … на сопротивньїя да-аруя-а-а-а…
Той проклятий, знайомий до зануди спів суне ближче й ближче. Кость оступається назад і бачить, що між ними і натовпом зовсім порожнє віддалення. Воно кожної миті меншає.
Де це? Денікінці вступають до Києва, чи що?.. Тоді — відкіля його колишня тітка, що за вихрестом, і пристав Слатін? І чому тоді такі низенькі будинки, і що це за старий дерев’яний міст під вербами?.. Ах, ні. Це — не Київ, це — його повітове місто і ось праворуч унизу гнила річка, куди він викинув фізикового мікроскопа.
Кость задкує назад, назад, він ступив уже, не обертаючись, на спорохнявілі дошки на мосту, а віддаль між ним і натовпом усе меншає, катастрофічне меншає. Зірватись би й бігти. Бігти не оглядаючись. Навмання. Світ за очі. Аби тільки не чути молитовного реву й не бачити натовпу. Але бігти несила. Навіть обернутись не можна. Натовп вчепірив у нього тисячеський погляд і приковує до себе, паралізує Костя. Кость уже на кінці мосту, а попереду до мосту присунув натовп. Вони зненацька обидва стали.
Нараз по натовпу пробігає якась похаплива хвиля, видати непевний різкий рух, а відтак — через міст, понад верби до церковної бані: «Бей жидов й комиссаров! Жидов!..»
Невже це крикнув Гусак?! Невже вони так. низько могли… і коло Слатіна іде з налигачем у руці зігнутий флегматичний Макарон…
Кость стрепенувся. Він увесь напружився і — так: зараз він не задкуватиме, а піде просто проти натовпу! Він підійде під самий його потворний писок і, як зловлений, запеклий конокрад на сільському самосуді, плюне натовпові межиочі:
— Н-на! Бий!..
Кость уже заносить наперед ногу, щоб твердо ступити перший крок, але несподівано між собою і натовпом бачить: праворуч на мостових поренчатах спокійнісінько сидить собі єврейський хлопчик і безтурботно теліпає ніжками. В руці йому стирчить маленький червоний прапорець, і хлопчик весело махає ним кудись угору до гав, чи зеленого верховіття дерев, чи сонця.
— Дурне жиденя! — мимоволі зривається з Костевих уст. Цей. хлопчик зовсім не помічає натовпу і радісно посміхається. Кость хоче крикнути йому: «Тікай!» Але Костеві стулило шелепи, і він не може вимовити слова.
Це нещасне хлоп’я загине. Його розчавить озвірілий натовп або воно сторчака перекинеться через поренчата в річку. Його залишити ніяк не можна. Він і його манюсінький прапорець — це все, що залишилося від «того», це він останній залишився напризволяще між Костем і натовпом.
Врятувати! Врятувати його!
Кость напружує всі сили й зривається до хлопчика, і тієї ж миті з протилежного краю мосту різко задріботіли копита… вороні коні… безкозирка… короткий поблиск шаблі…
Кость розплющив очі, підвівся і здивовано оглянув свою кімнату. З ліжка звисала зім’ята подушка, і лежала на підлозі ковдра.
На стіні легко одбились передранкові обриси дерев. Кость сів на ліжку і все ще не міг очутитись.
— Який виразний занадто і дивний сон!.. У вікні сірів блідий світанок.
XVII
— Ти, Горобенку, почекай хвилину — я зараз. Миша Чернишов одсунув набік свого портфеля, стоси «діл» і поринув у протоколи. Він стиснув на скронях долоні, і від того його біляве волосся наїжачилось угорі, і сам Миша Чернишов скидався на безпорадного бідолаху учня, що не впорається з задачею. Це все трикляті юрвіддільські справи. Вони незримими саботажними руками снують без угаву складне мереживо юридичних дефініцій, і з них годі вибитись. Миша Чернишов пробував був їх рвати, але нічого не вийшло. Тут дуже багато плутаного, але його ще більше заплутує адвокат Терлецький. Миша Чернишов іноді думає: чому це так, що коло нього конче мусить стирчати адвокат Терлецький і бузить? На чорта Терлецький з його римським правом і старими законами? У Терлецького поросячі губи і білясе, безброве лице. Іноді Миша Чернишов гляне на Терлецького, і тоді йому нараз спаде: ану, коли б узяти як-небудь цю свинячу морду з гладкою шиєю, на якій брижами збігається сало, вставити червону крашанку в рота і під хріном — на вітрину в ковбасню!..