Так, я, здається, сказав тобі найгірше зі слів, які ти могла від мене почути, ще патетичніше заговорив він трохи згодом, аж камені посипалися з під його рішучих черевиків. Пробач, я справді образив тебе, це так. Але ж ти навіть не почулась ображеною — навпаки, попросила моєї руки. Ти попросила, щоб я подав тобі свою руку! Карл Йозеф зупинився мов укопаний перед сосновим стовбуром. Ти! Попросила! Щоб я! Тобі! Руку! Як я мав це розуміти, не скажеш? Сосна, як і Рома, мовчала, тож він пошкандибав далі.
Адже коли серед ночі у лісі хтось подає іншому свою руку, спокійніше попровадив він, то це означає близькість, чи не так? Я можу чогось не розуміти у ваших звичаях, я згоден. Ви, наприклад, цілуєтеся в губи вже при знайомстві, танцюєте з чужими партнерами, надто близько до них притискаючись, у вас майже не існує приватності особистого простору, ви дихаєте одне одному просто в обличчя і ходите в занадто коротких спідницях. Але зараз мені йдеться про те, що ти подала свою руку! Це щось цілком інакше, це вже не жест, це запрошення.
Карл—Йозеф і тут мав рацію лише часткову: навряд чи в нього були підстави вбачати за Роминим проханням допомогти їй вибратися з багнюки якийсь вищий метафоричний зміст. У глибині душі він і сам це чудово усвідомлював. Але в запалі атаки всі арґументи були придатними головне, що Рома мовчала, головне, що її не було поруч.
І тому він міг дозволити собі ще одну відвертість, а краще сказати — зухвалість. Я трохи знаю ваше життя, казав він, ковзаючи по шишках і глиці, трохи знаю, так. Я переконаний, що тут є десятки знайомих тобі жінок і дівчат, які понад усе хотіли б опинитися на твоєму місці. Переважно вони у вас тільки й мріють, як би вискочити на Захід, усі ці шлюбні аґенції, професійні звідники, модельний бізнес, проституція і так далі. Добре, ти не така — я все ще сподіваюся, що ти не така — от тільки я справді не знаю, яка ти. І чого ти хочеш, я теж не знаю. Адже ти подала мені руку, чіплявся він за останнє, що в нього лишалося. Рука, рука, подана нею рука — далі його арґументи вичерпувалися. Він тримався за цю руку з усіх сил, а потім стомився.
Бо далі вже починався суцільний шум у голові: глухе борюкання, неконтрольована сваволя вимученого безмежно довгим очікуванням еросу, спроба зближення, що перейшла у брутальність, перший за все життя удар навідліг в обличчя, тріщання шлаґбума, провальне падіння кудись до дідька двох жахливо ворожих тіл.
Домовмося так: то був не я, і ти була не ти, сказав на прощання Ромі Карл Йозеф Цумбруннен, урешті відпускаючи її разом з рукою.
Це прощання трапилося незадовго перед тим, як він дійшов до цілодобової кнайпи на тринадцятому кілометрі — місця, де він уже встиг побувати котрогось попереднього дня, розвідуючи околиці в пошуках майбутніх об’єктів. Того разу він запам’ятав усе, що вимагалося: алюмінієво пластиковий павільйон на підвищенні (Карл Йозеф не знав, що згідно з традицією тутешньої країни такі споруди прийнято називати поплавками чи — більш вишукано — акваріумами), залиті цементом і геть роздовбані сходи, така ж цементована тераса перед вхідними дверима, на яку влітку, вочевидь, виносяться столики — ну і так далі, включно з покинутими там і сям на прилеглій території мангалами, грибами альтанок, слідами вогнищ, переповненими сміттям контейнерами. Нічого надзвичайного, вирішив тоді Карл Йозеф, якому під час минулих блукань Східними Карпатами подібних місць траплялося десятками. "Цим людям, — якось уже писав він у котромусь із листів, — особливо подобається влаштовувати пиятики серед природи, однак це не зовсім те, що в нашому світі звикли називати пікніками. Гірські й лісові терени, що їх я обійшов останньо, неймовірно засмічені слідами таких не в міру веселих посиденьок: бите скло, порожні бляшанки, папір і всіляке старе ганчір’я не лишають шансів для нормального переживання довколишньої краси. Трагікомічним чином це майже всюди поєднується з агітаційними щитами, на яких у віршованій формі (!) вас закликають берегти народні багатства. Хоча з іншого боку тут важко звинувачувати людей як таких — система змалечку привчала їх до вседозволеності. До речі, ось він, вельми показовий парадокс — уседозволеність для рабів!… Тож справою честі нових поколінь є долання цієї інерції".
Так він писав одного разу, навіть не здогадуючись про те, що нові покоління вже взялися долати згадану ним інерцію, зовсім не чекаючи на рекомендації заїжджих мудрагелів. От і ця забігайлівка, зведена ще в часи, коли на сусідній полонині правив запеклий промотор лижного спорту Малафєй, от і вона, задумана спершу як форельний ресторан для лісорубів та гостей краю (розташування над Потоком нібито й могло посприяти такій ідеї, про що сигналізувала й початкова назва — "Сріблясті водограї", але все це призвело лише до кількох її фінансових крахів та багаторічного простоювання наглухо зачиненою) — от і ця забігайлівка врешті дочекалася справжніх господарів. Якась вельми розгалужена родина, що називається, взяла місце в оренду у власника підприємця Варцабича И. И. і налагодила цілодобовий бізнес. Звісно, про ніяку форель при цьому вже не йшлося — як лісоруби, так і закохані в рідну природу гості краю й без форелі вибирали для себе цю пастку, де солодко й непомітно пропивалося всю наявну готівку.