Про УКРЛІТ.ORG

Дванадцять обручів

C. 63

Андрухович Юрій Ігорович

Твори Андруховича
Скачати текст твору: txt (792 КБ) pdf (506 КБ)

Calibri

-A A A+

— Це той Антонич? — запитала вона. — Цікаво, де він зараз.

(Вона несамохіть вимовила останню фразу — мабуть, лише тому, що саме в цю мить її дочка впустила до себе найпершого коханця, бо одинадцятий обруч — це коли двоє стають одним).

— Я думаю, у своїй корчмі на місяці, — відповів Артур. — Де йому ще бути?

— То як там у нього про ті бездомні любощі? — вона почала одягати один по одному свої светри.

— Бездомні любощі кривляк і шлюх, — нагадав Артур.

— Ну от. Підходить, але не цілком, — погодилася вона. — Тому що ти страшенний кривляка.

Він не піддався на її виклик, лише скривив гидку й веселу гримасу. Артур Пепа не міг бути мавпою за роком народження, але часом бував по жизні.

— Знаєш, — сказала вона, — я збираюся перелізти на заднє сидіння і трохи поспати. Однаково нам нікуди звідси не вибратися. Ти не розділиш зі мною ложе?

— Якщо воно грішне, то розділю, — пообіцяв Артур.

— Усе в наших силах, — запевнила вона. — Дозволяю розбудити, як тільки захочеться.

Він також примостився — аве, Крайслер! — на тому широченному і двозначному, ніби деканова отоманка, шкіряному сидінні, а тоді обвив руками її стегна.

— Дозволяєш розбудити? — замурмотів по своєму десь коло її вуха. — Гаразд. Якщо не просплю ранкову ерекцію.

Вони ще трохи посміялися, а тоді ще трохи поговорили, змагаючись у дурницях, а тоді ще разом покурили, бо — нічого не вдієш і ніде правди сховати — коли після сексу буває розмова, то швидше за все буває й любов.

І щойно пізніше, за невизначений жодною хронометрією проміжок часу, Рома Воронич вислизнула з його обіймів, завела старезний автомобіль і пустилась їздити ним по незліченних покоях пансіонату, врізаючись у стіни і збиваючи з постаментів урни й вогнегасники. Що снилось Артурові, невідомо — на все своя таємниця.

 

Але коли йому почала снитися собача зграя, що гонить берегом Річки, настав ранок. Погода внадцяте змінилася — усе, що вночі було снігом, тепер прискорено тануло, стікало, скрапувало, нестерпно теплий вітер намагався позривати всі голови з плечей, навіть отут, на дні провалля.

Побачена уві сні зграя виявилася насправді одним єдиним псом, щоправда, доволі великим, якимось вівчарковим мішанцем, і він самозабутньо заливався гавкотом, підвівшись на задні лапи і тицяючись писком у крайслерові віконні скла. Безумовно, йому не могла подобатися ця заскочена уві сні і сполохана пара двоногих. Якого хріна вони тут роблять? Що це взагалі за діла?

Розлючений пес був не самотнім у своєму обуренні. Він прибіг сюди в супроводі аж трьох мєнтів, з яких один тримав напоготові калашніка. Інший — судячи з ряду золотих зубів та фізіономії в цілому, найстарший — жестом наказав їм вилазити. При цьому ще один, третій, зі знанням справи узяв пса на шворку, від чого той став захлинатися ще запекліше.

Мружачись від вітряного світла, що тепло і боляче різонуло по очах, трохи безпорадні й сильно заспані, Артур Пепа і Рома Воронич, після кількох дурнувато невдалих спроб відчинити крайслерові двері, все таки спромоглися повилазити — через переднє сидіння. Щойно ступивши на танучу під ногою землю, Артур відчув, як бездарно і ганебно він відлежав ногу. Тепер стояти доводилося фактично на одній. А тут ще й на додачу: жахливий вітер, від якого колеться голова, шум таловини, біль очей, тризуби на кашкетах, доведений до встеклості гавкіт, гидота в роті, напівнацілений калашнік і всі ці питаннячка на кшталт хто такі? звідки взялися? що робимо? удостовірєнія?.

Артур Пепа зміг відповісти на перші три з них. Документів при собі вони, звісно, не мали, і досвідчена Рома також. Туристи, казав Артур Пепа (третій з мєнтів урешті цитьнув на пса і той в момент заткався, старий шланг), туристи ми зі Львова, відпочиваємо в Карпатах.

Туристи ми зі Львова, в Карпатах відпочиваємо, у Львові проживаємо за адресою, сказала Рома. А тут ховалися ми від бурі, такі промоклі, що йой.

Пані, вас не питають, вишкірився всіма зубами главний. Дійде очередь — і вас питати будемо.

То я й кажу, продовжив Артур Пепа. Вийшли над вечір з пансіонату прогулятися (спросоння він вимовив прогулєтиси), а тут — самі знаєте — буря з громом, і сховатися ніде, то ми збіглисьмо сюда та й тут си сховали.

Чуєте, сказав на це до хлопців главнюк. Чуєте, за кого нас мають — за імбецилів придурошних. Чуєте, вони від грому в желізі си сховали!

Почувши таку голіму нісенітницю, мєнти як стій зареготалися, навіть пес реготнув, підлабузник на службі.

Ну чого ви смієтеся, хлопці, по доброму до них Рома. Чого ви, хлопці, смієтеся? Ми, як у цю машину від бурі ховалися, про ніяку фізику навіть не думали — аби сховатися тільки. А ви, хлопці, смієтеся, бо не розумієте.

Пані, знову до неї камандующій, але різкіше. Пані, лишіть оту свою фізику! Бо ми вам, пані, поки що ніякі не хлопці — ви ще під нами, пані, не лежєли.

Старшина, сказав на це Артур Пепа. Старшина, перестаньте таким тоном з жінкою. Вона моя жінка, старшина.

Андрухович Ю. А. Дванадцять обручів. — Критика, 2004
 
 
вгору