Але той йому ще крутіше: Якщо вона тобі жінка, то чого по машинах їбетеся? Може, вона курва тобі насправді, а не жінка? Може, вона з усіма по машинах їбеться, курва?
Тоді Артур Пепа, кавалер ордену Шляхетних Мечоносців, провалюючись у свою внутрішню найглухішу темряву, відлежаною ногою — вперед, заїхати в золотозубий рийник вошивцеві в погонах, щоб не смів ніколи прекрасних дам ображати. Але зустрічний мєнтяра так віддушевно приклався — від слова приклад — до нього калашніком, що тільки іскри на всі боки і дивно, як ще бинт з голови не злетів.
Отже, Артур тільки ляпнув непритомно на рештки снігу, розбризкуючи сірі фонтани навколо себе, а Рому вони від нього силою відтягли, щоб не голосила, мов на похороні. Та й пес не в міру рохвилювався через казла львівського.
Тільки вона все одно пручалася й називала їх, курва, бандитами та убивцями, аж главнокамандующій став було подумувати, як би її теж по тімені шолопнути, щоб, курва, затихла й не мішєла по рації докладувати. Так вони її й вивели — з плачами, криками й голосіннями, а потім раптово затихлу і переможену — в супроводі того, що тримав на шворці пса.
Так вони її й вивели нагору з провалля, стрімко вгору, слизькими каміннями, з каменя на камінь — її ступні ковзали щоразу небезпечніше — але якось усе таки видерлася і була посаджена до "уазика" і відвезена в їй не знаному напрямі.
Звісно, поки могла, вона озиралася й бачила, як двоє інших — калашнік та гавнокамандующій — зобабіч прикувалися до Артура Пепи наручниками і (Артурова голова в брудних бинтах безвільно хилиталася над плечима) потягли його силоміць поміж іржавих бамперів та каркасів туди ж — на вихід.
І лише від’їхавши, кілометрів за п’ять сім, коли повз її заґратоване вікно промайнули аж дві зустрічні міліцейські машини, вона усвідомила, що це по Артура і що в житті не буває жахливіше.
11
Настільки прикро, підло і гірко йому ще не бувало — Карл Йозеф Цумбруннен хотів би вилізти з власної шкіри і довго топтати її тяжкими безжальними черевиками. Чому так сталося? Чому він так повівся? Чому зараз він сам у цьому білому від місячного світіння лісі?
Weil ich die ungluckliche Liebe habe, хотілось йому пояснити своєму старезному гімназійному менторові, котрий у цю хвилину з німим вимогливим докором глянув на нього звідкілясь чи то з місяця, чи з найближчого совиного дупла. Ментор був поведений на пункті ґалантності, він цілих тисячу років утовкмачував їм, своїм учням, що ґалантність є насправді синонімом європейськості, і для того, аби гідно репрезентувати австрійськість, необхідно про це пам’ятати завжди і всюди, за будь яких обставин. Ментор помер багато років тому, але зараз він дивився на Карла Йозефа, одного з тисяч своїх вихованців, і хотів бодай щось почути від нього у виправдання.
Weil ich die ungluckliche Liebe habe, повторив Карл Йозеф дещо твердіше, аби той відчепився. Останні два слова замалим не римувалися. Вони надовго заволоділи його кульганням — за якийсь час, уже виходячи з лісу і не перестаючи паленіти від сорому та кохання, Карл Йозеф усе крутився навколо цієї незугарно знущальної парочки (Liebe habe, Liebe habe, Liebehabe). Хіба це нічого не пояснювало, пане гімназійний менторе?
Ментор ще трохи поперебігав за ним, виникаючи то на мості, то відразу по обидва боки шосе — і тут, і там — він явно не міг задовільнитися відповіддю, тож дійшовши до розвилки над місцем впадіння Потоку в Річку, Карл Йозеф рішуче рубонув повітря і сказав: "Гаразд, гаразд, я винен, я тепер ніякий не європеєць, а п’яна свиня!". Цього вистачило, аби ментор урешті відстав. Самокритичність — ось на чому йому, виявляється, залежало! Карл Йозеф повернув праворуч і, рухаючись берегом Потоку вгору, зненацька заговорив з Ромою, адже йшлося про неї.
Навіщо ти йшла за мною, навіщо ти бігла схилом униз, навіщо ми були разом, запитував Карл Йозеф, хоч і не сподівався жодної відповіді. Навіщо ти сказала про той місяць, вимагав правди Карл Йозеф. Адже коли серед ночі хтось каже іншому про місяць, то це означає їхню близькість, чи не так? Адже коли двоє дивляться знизу на місяць, то між ними виникає щось більше, вірно? Я ніколи не говорив би про місяць комусь, мені байдужому. Я ніколи не біг би услід за кимось, мені байдужим. Рома мовчала, в неї не було слів.
А якщо так, розвивав логічну лінію Карл Йозеф, то я мусив почати про те, про що почав. Бо це не могло тривати вічно — ці зустрічі по готелях і чужих помешканнях, таємні шифри, умовні знаки. Ще кілька років такого томління — і ми провалимось у старість, і буде пізно. Усе, чого я добивався — це ясності. Хіба ми не заслужили відкритості у стосунках? Якби ти хоч раз, хоч один єдиний раз висловила своє досить, не хочу, я відступив би й ніколи більше не наблизився б ані на крок. Але ж ти цього не зробила!
Карл—Йозеф мав рацію: він і справді ніколи не чув її досить. У той же час він радше обманював її та передусім себе, заявляючи, що відступив би. Навряд чи він уже був на це спроможний. Швидше за все, він так і ходив би за нею, ніби побитий пес, і все випрошував би якісь чергові українські візи для чергових таємних побачень. Але в цю мить, з головою накритий алкогольною хвилею, він ладен був повірити у свою мужню відмову. Головне, що Рома не зважувалась йому перечити, слід було скористатись її провинною мовчанкою до решти.