За його столиком сиділо двоє лисих типів — тих самих, звичайно. Були приблизно одного віку, себто десь між тридцяткою й сороківкою, хоч у цій країні, як уже свого часу довелося Карлові Йозефові спостерегти, досить легко помилитися, судячи про вік людини за її зовнішністю. Так от, зовнішність в обидвох була не найкраща. І — найголовніше — чому ці шкіряні кашкети на головах?
Карл—Йозеф виразно побачив усе це (і шкіряні кашкети, й цілком запухлі пики, і загалом зовнішність), як тільки одягнув свої, тепер уже двічі тріснуті, окуляри. Цього виявилося достатньо, щоб один із них, з гнилим зубом посередині рота, сказав: "Чуєш, земляк, по сто грам візьми!". Карл Йозеф мовчав і дивився на обидвох крізь перекреслене тріщинами скельце. Вони йому не подобалися.
Їм його мовчання, здається, не сподобалось теж, бо другий, з татуйованими на пальцях дурницями, сказав трохи різкіше від першого: "Ти шо, тормоз? Візьми нам з Душманом по сто, поняв?". Насправді Карл Йозеф не поняв нічого. Єдине, що він міг зробити, це знову замовити горілку. Він обвів поглядом приміщення — на цю годину вже цілком спорожніле і тихе. Хтось, щоправда, дрімав за стійкою — швидше за все, господар.
"Ви хочете… пити гогілька?" — запитав Карл Йозеф. Лисі перезирнулися. Поки вони травили нову інформацію, Карл Йозеф крикнув у бік бару своє "гогілька пгошу… тги гази!". Лисі перезирнулися ще раз, і той з татуйованими пальцями вирішив доз’ясувати: "Ти шо, фірмач?". Карл Йозеф розумів, що йому йдеться про якусь фірму, вочевидь, він його з кимось плутав. Адже Карл Йозеф жодного дня в житті не працював для жодної фірми, чим навіть пишався. Тому він лише заперечливо крутнув головою. "А хулі ж ти так говориш?" — запитав той з татуйованими пальцями. "З акцентом", — уточнив гнилий зуб. Карлові Йозефові здалося, що він починає розуміти. "Я є іноземець, — пояснив він, чудом пригадавши, що їхньою мовою це називається іноземець. — Я є австгієць".
Підійшов той вовкуватий хлопець у бейсболці і поставив на стіл три склянки з горілкою. "І шашлик! — зажадав з татуйованими пальцями. — Один мені, один Душману". "Хто платить?" — не дався на понт у бейсболці. "Шухір, я шашлика не буду, я від м’яса вопше не пруся, ти ж знаєш!" — сказав з гнилим зубом. "Він платить", — показав на Карла Йозефа татуйованим пальцем Шухір. І перепитав: "Правильно я кажу, земляк?".
Карл—Йозеф кивнув. Йому не хотілося починати суперечку з цими людьми. З усього було видно, що вони страшенні бідолахи, можливо, навіть якісь бездомні і, звичайно, голодні. Чому б не купити для них якогось їдла? І він почав пригадувати, як називаються всілякі тутешні страви, аби спробувати чогось для них замовити, однак нічого, крім як "Banusch ist eine typisch huzulische Speise", пригадати не міг. Але той у бейсболці вже однаково відійшов, тож вони просто взялися кожен за свою склянку. Карл Йозеф простягнув її назустріч двом іншим, дзенькнуло скло, Душман скривив губи, вичавлюючи посмішку, Шухір навіть посмішки не вичавив.
Карл—Йозеф, як завжди, відпив лише два три ковтки. Його нові знайомі спорожнили свої склянки до дна і воднораз потяглися до обшмульганої пачки з сигаретами. "Ватга! упізнав Карл Йозеф. — Я маю… в мой дома… пачка ватга!". "Хочеш курити?" — не зрозумів його Душман, подаючи пачку і розсипаючи при цьому на стіл брудні тютюнові крихти. "Не, — сказав Карл Йозеф, але тут таки подумав "why not?" і виправився, — давай одна… штука". Йому вже знову попускало, світ відчутно теплішав, і навіть Шухір спромігся на тінь посмішки, командуючи в бік бару "А чьо так тихо сидимо, га? Музика си скінчєла ци грайко здох?!". Низькозада зла жіночка голосно позіхнула з того боку стійки і зі словами "а най ти Бог здоров’є дасть!" почовгала до магнітофона, звідки відразу ж по тому знов задеренчало всіляке гівно.
Карл—Йозеф тягнув у себе густий несмачний дим з вогкої, пропахлої Душмановою кишенею, сигарети. Він уявив собі, як сизі димові пасма проникають усередину його тіла, заповнюють грудну порожнину, огортають легені й серце, тут таки зав’язуючи на них безліч хвороботворних пухлинок, таких собі смертоносних пухирців. Йому зробилося від цього уявляння смішно, але він не подав вигляду, пам’ятаючи, що ті двоє весь час роздивляються його з за димової завіси. "Тебе взагалі як звати?" спитав Шухір. Або й Душман — Карл Йозеф не надто зорієнтувався, хто саме з двох. "Чаглі", — відповів у димову товщу. "Чарлі Чаплін чи шо?" — перепитав Шухір, а Душман зайшовся сміхом, що дало змогу тепер і Карлові Йозефові дружно з ним посміятись, уявляючи ці маленькі ракові пухирці на своїх легенях. "Не хотіла мене живим — ось тобі мертвий" — зловтішаючись подумки, звернувся він до Роми.
Тим часом доброока дівчина принесла Шухірові його шашлик. Политі кетчупом шматки тлустого м’яса, здавалося, ще ворушилися на тарілці. "Тги гогілька… nochmals bitte" — здогадався із замовленням Карл Йозеф. Йому подобалося замовляти в цієї дівчини. "Чуєш, Чарлі — втрутився Шухір, — візьми зразу бутилку і нормально… Якраз на трьох… А то граємось, як пацани: два по сто, три по сто!…". Карл Йозеф з усього розрізнив лише слово бутилка, але його виявилося цілком достатньо, тому, ледь винувато глянувши знизу на дівчину, він виправився: "Eine Flasche bitte…"