Безодня гойднулась і потягла його на себе, звідусіль падали стільці, потім не було нічого, якісь руки вели його крізь червоні й зелені спалахи, а коли він знову став бачити, то було багато головастих плям над ним, зате чомусь не було музики, він сидів коло свого столика, а вони про щось таке між собою шварготіли ("в дупель уриканий" — що таке "в дупель уриканий"?), і господарева дочка одягла йому на ніс окуляри. Карла Йозефа розібрав сміх, йому страшенно сподобалися всі ці люди, і як вони про нього потурбувалися, тож він захотів їх якось підбадьорити, плеснув у долоні і з криком "Go dance!" відігнав їх від себе.

Вони справді пішли від нього, і як на його бажання справді пустили музику, отже, він укотре залишився сам, його розмлоїла дивно приємна сонливість, із глибин якої він усе таки спостерігав за новими й новими танцями, за тим, як вони хвацько п’ють і цілуються, п’ють і цілуються, п’ють і цілуються — і так тривало ще довго предовго, аж він жбурнув у когось із них снікерсом, але вони вдали, ніби не зауважили. Щойно тоді лисий заводіяка у шкіряній куртці оголосив останній танець для іменинниці (was, eigentlich, soll das bedeuten, diese іменинниця?), після чого залунала жахливо душевна пісня "Дзєнь раждзєнья празнік дзєцтва". Вони крутилися під неї невимовно довго — Карл Йозеф устиг десятки разів заснути і знову прокинутись, а вони все крутилися й тоді знову ставили її з самого початку і всі співали щось ніби "нікуда, нікуда, нікуда ат нєво нє дзєцца", найбільше йому подобалося те їхнє "нікуда, нікуда, нікуда", але тут з дівчиною в середині кола трапилась істерика, вона кинула до підлоги склянкою, шкіряний заводіяка нещадно шмагав її по щоках ("в дупель урикана, в дупель урикана", знову шварготіли вони, завдяки чому Карл Йозеф зрозумів, що це якесь таке заклинання від нещастя — "в дупель урикана — в дупель уриканий").

Наступного разу він розплющив очі, коли товариство вже галасливо виходило з кнайпи, хтось іще допивав, хтось доціловувався, іменинницю вели під руки до дверей, Карл Йозеф устиг побачити брудні блювотинні патьоки на її білому блузоні, надворі вони ще якийсь час кричали, хтось повертався, доплачував якісь гроші господареві, потім довго заводилися всілякі "джипи" та "ниви", а потім Карл Йозеф поклав змучену голову на стіл.

Однак перше, ніж це зробити, він почвалав попри стійку, ловлячи на собі переважно осудливі і глузливі погляди всіх чотирьох членів родини власників (був, щоправда, один співчутливо жалісний серед них) — отже, він побрів кудись у закапелки (в якесь закапекло) цього приміщення, в якийсь коридор, де мусив бути туалет. Він як міг рвучко хапався за стіни, що сходилися й розходилися, стеля з єдиною тьмяною жарівкою падала вниз, підлога вставала дибки і їхала на нього, він штовхнув ногою двері з вирваним і обвислим замком і ступив усередину, де не виявилося жодного унітазу, лише підмурована цементом діра з двома, також цементованими, слідами у формі ніг сорок третього розміру; але не це було головне — Карл Йозеф побачив передусім той голий зад, спущені нижче колін спортивні штани, ритмічні поштовхи стегон, далі було перехилене вперед жіноче тіло, що відповідало поштовхам у тому ж ритмі, з руками, спазматично затиснутими на ребрах калорифера. "Хто тут?" — визойкнула вона, вертячи головою. "Почекай, почекай", — відповіло з нетерплячими придиханнями чоловіче тіло і, поки Карл Йозеф щось несамовито темне виливав із себе в цементовану діру (йому подобалося тримати в руках свій такий масивний, такий великий, такий обважнілий тепер член), вони не переставали шворитися, витискаючи з себе всю свою тваринність. Але як тільки Карл Йозеф припинив, чоловічий зад востаннє напружився і врешті завмер. "Отак о", — сказав власник заду, підтягаючи штани. "Тепер ти", — мотнув головою на Карла Йозефа і, плеснувши його по плечу, вийшов у коридор.

Дівчина підвелася з колін і, розвернувшись до Карла Йозефа виваленими з розхристаної сорочки грудьми, сіла на калорифер. "Будеш?" — запитала його без найменшої інтонації. Він наблизився до неї впритул, хоч звідкіля було йому знати, що це вже останній такий подарунок, але він з цілком захланним розпачем кинувся вимацувати її губами і пальцями, провалюючись язиком в її горілчану ротову порожнину, ніби і справді все це було для нього востаннє. Дівчина завовтузилася в його руках і розвела ноги, втискаючи його у себе. Він почав сповзати додолу, до нього зненацька дійшло, наскільки він, щиро кажучи, стомлений укупі з цим своїм величезним і нікому не потрібним членом, вона, мабуть, саме так усе і зрозуміла, бо попустила вузол — розімкнула замок ніг у нього за спиною і знову звела їх докупи, гладячи його бідну голову, точнісінько так, як це траплялося робити Ромі за інших часів і обставин. Отоді він і занурив голову в її коліна, і так забувся. Дівчина нечутно для нього вивільнилася і пропала.

І в цю хвилину чиясь рука почала все настирливіше термосити його за потилицю. Карл Йозеф, не піднімаючи голови, стріпував її зі себе (і таким чином демонстрував Ромі, що вже не потребує її запізнілих ніжностей), але Рома не відставала, її долоня була велика і тверда, вкрита жахливо рапавою, шкарубкою шкірою, а пальці — товсті й короткі, отже, вмить переваливши за середину відстань між сном та явою на шляху до останньої, Карл Йозеф усвідомив, що то ніяка не Рома, бо не може ж її долоня бути настільки по чоловічому сильною й недоглянутою та й всі ці креми, що він їй дарував, де вони, де їхня благодатна дія?! Щойно тоді він урешті відірвав свою голову від липкої й зимної алюмінієвої поверхні.