Розуміється, озброєні по останньому слову "науки орґанізованого убийства" ці дівізії мали багато переваги над неодягненими, зле взутими, скупо й бідно озброєними військами Національної Ради. Але той факт, що ці війська, без техніки, без допомоги, без амуніції впродовж кількох місяців не тільки втримували наскоки антантського злодійкуватого хама, а ще й не раз били його, показує, яка велика сила духу була в тих, дійсно, героях, що босі й голі бились проти жандарма реакції.
І цей факт показує, що замісць того, щоб кидатись до Пані-Антанти й жалітись їй на її хама, українським невдалим, недостойним проводирям цих героїв, треба було кинутись до тої єдиної сили, яка була до їхнього розпорядження, яка тримала українську владу й могла ще довго тримати, (а при певному напрямі зовнішньої й внутрішньої політики, й до сього часу мати в українських народніх руках), — до свого трудового народу.
Галицькі ж "проводирі" замісць того писали ноти, протести, тинялись і плакались по антантських передпокоях і з усіх сил старались довести, що вони не большевики, як то брехали поляки, що вони — ніякі революціонери, що вони собі тихі, цілком благонадійні рутенці, яким також треба признати право на вільне самоозначення, яке так великодушно й солодко розписав Вільсон.
Натурально, благонадійних рутенців не дуже то слухали. Нальокая свого пані, правда, трохи розсердилась і навіть один раз вилаяла. Але він роз’яснив їй, що українці також дуже небезпечний (для шляхетської Польщи, звичайно) елемент, що з ними також треба боротися. Отже для чого дівізії Галера гнати десь далеко, коли ворог є ближче. Але головний арґумент був той, що шляхетська Польща для своєї тяжкої функції антантського пса мусить мати яко мога більше сил і нагороди. Без Галичини ж, без бориславської нафти, без загарбаних земель в українських селян, без цих модернізованих рабів польської шляхти, яка ж могла бути в неї сила?
І Антанта покрутила носом, потім добродушно похльоскала спритного й ловкого хама по плечі й сказала: ну, що з тобою робити, займай поки що Галичину по Збруч та гляди, щоб свої жандармські обов’язки справно виконував. А там побачимо, кому цей шматок достанеться, тобі чи кому инчому.
А благонадійним рутенцям сказала слухатись хама, не сваритись з ним і не надокучати їй з своїми нудними жалями. Хай поляки займуть Галичину, дадуть їй лад і порядок, а там видно буде, кому вона достанеться, — полякам чи кому инчому.
Але той "хтось инчий" у кожному разі був не рутенці. Це був труп "єдіной, нєдєлімой", коло якого ретельно бідкались і вовтузились ґальванізатори: Колчак, Краснов, Денікін та инчі дріб’язки розбитого монархізму. Пані Антанта, хоч і не дуже вірила в успіх ґальванізації цих молодців, а все ж таки побоювалась: а що, як оживе й почне вимагати й собі шматок здобичи, чим йому загатити пельку? А сердити небезпечно, цей велетень образиться й з’єднається з недобитою Німеччиною, а тоді Антанті, особливо ж недокровній хирлявій Франції прийдеться скрутно. От через те Франція й тримала на поготові ту Галичину: оживе велетень, — йому достанеться; не вдасться оживити, — хай льокаєві в подарунок за службу йде.
А рутенцям і в тому й у другому випадкові строго рекомендувалось не вигадувати ніяких дурниць, — усяких там самостійностей та самоозначень, — не робить ніяких безчинств і непорядків, а "порозумітися" або з поляками або з руськими контрреволюціонерами.
І рутенці, схлипнувши кількома нотами-протестами, пішли порозуміватися з ґальванізаторами "єдиного" трупа.
До чого це "порозуміння" привело, побачимо далі.
3. Кулуарно-нафтяні "патріоти-вожді".
Такі зовнішні сили брали участь у загибелі Західно-Української Республіки.
Внутрішніми ж силами, що допомагали цьому самому були: абсолютна невідповідність керманичів руху до моменту, їхня ота сервілістична благонадійність, їхня вузесенька, худосочна дрібно-буржуазність, їхня псіхіка кулуарних політиків і цілковита відсутність якої будь революційности, піднесености до того духу боротьби, який був у масах галицько-українського народу.
Більшість Національної Ради складалась з представників дрібно-буржуазних партій, з парламентських і сеймових послів, у більшости своїй національ-демократів. Сини сільської буржуазії, або священиків, чи маленьких урядовців, сини бідної, маленької, забитої польськими панами й ксьондзами країни, виховані на деґенеративно-шляхетській польській культурі, заражені духом польського льокайства, з обмеженим, обсмоктаним псевдо-европейською цівілізацією світоглядом, — де їм було зрозуміти й відчути революційний, земляний, з самої глибини народньої природи вибухлий дух боротьби? Вони знали паперову, дрібненьку, кулуарну боротьбу свого парламенту. Там випрохати посаду для українця, земляка з свого повіту; там по довгих інтріґах, підступах, біганині по канцеляріях і конференціях по кавярнях — вистаратись двох-клясову українську шкілку в малесенькому містечку. Оце була сфера їхньої політичної діяльности. Ну, та ще, розуміється, промови на виборах, у парламенті й за чашкою кави. Чемпіони парламентської пустопорожньої балаканини, вони, здається, колись побили світовий рекорд на довготу.