Та для чого шукати далеко, коли неофіціальний орґан Головного Отамана "Україна" містила такі погромні статті, що на домагання партій її було потягнено до суду за погромну аґітацію, а конкретно за статтю вміщену в 34 ч. сеї ґазети,
І яка разом з тим паскудненька, лицемірна "ліберальність": час від часу "Головний Отаман" випускав од свого імени накази, відозви, в яких сентіментально розповідав про те, що він сам, своїми отаманськими очима бачив, як єврейські жінки й діти ходили за раненими укр. козаками, які вони, значить, були патріотки й як то підло й мерзенно з боку . большевиків (!) робити в нас погроми. Такий, приблизно, був зміст цих отаманських відозв.39 Не чорносотенна офіцерня, не отамани, не Симосенки, Ангели й Шапули, робили погроми, а комуністи, большевики.
5. Замісць державности — петлюрівщина.
А що ж робила українська влада, "міністри", українська партійна демократія?
А що вона могла робити, як не те, що й увесь час свого нещасного заручення з своїм "героєм" отаманом: бідкалась, жахалась, обурювалась, благала, виносила резолюції, постанови, знову благала-молила й усякими способами силкувалась як небудь доказати єврейству, Европі й усьому світові, що то не "соціалістичний" уряд український винен, не українська "соціалістична" демократія, а … стихія, темнота й провокатори.
І коли руські чорносотенці, кадети, праві есери, коли деякі єврейські демократичні течії, коли руська й навіть українська соціалістична й комуністична преса, вірячи не цим заявам і словам українського уряду й кам’янецької демократії, а фактам і подіям, скрізь — за кордоном, у Росії й на Україні, навіть на Соціалістичному II Інтернаціоналі — доводили, що винна українська демократія й її "погромщицький" Уряд, то, признаючи всі инчі хиби й того Уряду й тої демократії, треба як перед усім світом, так і перед своїм народом і нашою історією скинути з них цю тяжку пляму й отверто, виразно сказати, хто саме з українського громадянства винен за ті факти й події,
Ні український Уряд, ні українська урядова демократія, коли хто з них і хотів це сказати, то не міг того тоді зробити, не роблячи одночасно шкоди своїй нац.-державній справі, як вони її розуміли.
Навпаки, така як раз зла іронія долі, що як раз того чоловіка, який був найбільше винний за ці злочинства, бідна хуторянка, що так жалілась на реакційне отаманодержавіе, мусіла найбільше вихваляти, мусіла виставляти його цілковиту непричастність до цих явищ, його демократичність, його гуманність, його геройство і т. п. Бо силою незалежних ні від хуторянки, ні від цього чоловіка обставин, він опинився на чолі "верховної влади", він ніби сімволізував українську міщанську державність, він ніби являвся олицетворінням боротьби українства за своє національно-державне істнування.
І такий глум нашої історії, що цьому випадковому, незначному й шкодливому чоловікові навіть ті, які добре знали його, які навіть не поважали його, мусіли утворювати популярність як на Вкраїні, так і в Европі. Всі удари всіх ворогів українства насамперед зверталися проти тої особи, що стояла на чолі влади, се-б-то проти особи Петлюри. І чорносотенці, й кадети, й так звані руські "праві соціалісти", й навіть большевики, всі старались представити перед своїми течіями Петлюру таким або таким. А цим самим, розуміється, представлялась у цьому ж світлі й уся українська справа. Отже кожний "урядовий" хуторянський українець уважав за свій патріотичний обов’язок одбивати всі удари ворогів українства, а тим самим, у свою чергу, (правда чи не правда, вірив сам чи не вірив) представляти Петлюру в протилежному, хорошому світлі. І натуральна річ, фарб для цього не шкодувалось ні з одного, ні з другого боку.
Так, наприклад, чорносотенці й денікінці старались скрізь, а особливо за кордоном виставити Петлюру авантюристом, бандитом, пройдисвітом. Вигадували йому ріжні, в очах цих людей "низькі" професії, називаючи то банщиком, то конторщиком. (В дійсности останніми часами до війни С. Петлюра служив бухгалтером в одному з московських банків).
Українці ж (усі закордонні посольства, місії, комісії й т. п. інстітуції) витрачали величезні гроші на вміщення в европейських ґазетах статей, телеґрам і заміток, в яких Петлюру виставлялося, як "ґенералісімуса укр. респ. військ", як "національного героя", як "непохитного борця за волю України". І називали його й "українським Ґарібальді", і "українським Леонідом при Фермопілах" і, здається, навіть "українським Наполеоном". Щоб побити "наклепи" руських і польських ворогів, що доводили Антанті, ніби Петлюра большевик і ґерманофіл, українці з запалом доказували, що Петлюра — найвірніщий слуга Антанти й найкращий оборонець Европи від революції, що тільки він здержує своїми грудьми большевизм і не пускає його до антантських країв.
А щоб наочніще представити, який то є "український національний герой", сімвол нашої нації й державности, українські закордонні видавництва видають портрети С. Петлюри, в ґенеральському мундирі, в рямці з гармат і гетьманських ознак: булави, бунчука і т. п. аксесуарів "отаманодержавія".