Добре. Чом же вони не врятували тої державности, коли це можна було зробити? Коли поляки били й випірали українську наддністрянську армію з Галичини й коли для кожного ясно було, що надій на рятунок власними силами немає, коли ясно було, що Антанта віддавала український народ своєму хамові на пожирання, то чому ці великі патріоти не згодились урятувати українську, національну державність тими засобами, які їм пропонувались? Адже большевики (в червні 1919 р.) пропонували цим "патріотам": ми вам дамо зброї, одежу, всієї амуніції, навіть свого війська, коли треба, —вступайте з нами в союз, давайте разом бити поляків, вам потрібна ваша країна, а нам треба пробитись до Угорщини. Тільки одна умова: ліквідуйте Петлюрівщину.
Кулуарні "патріоти" від цього відмовились. Де ж бо то можливо: зрадити Петлюру, зрадити своїх.
Для них ніби петлюрівщина була вся українська державність.
Але діло, розуміється, не в петлюрівщині, — коли їм було потрібно, вони дуже легко згодились її "ліквідувати".
Коли б вони були справжніми патріотами, коли б для них, дійсно, національні, народньо-державні інтереси були вище за все, вони повинні були б виразно заявити, що петлюрівщина не є українська державність, що рятувати петлюрівщину є річ безпотрібна, безнадійна й навіть шкодлива для дійсно-українських народньо-державних інтересів. Коли б вони не були, дійсно, тільки партійними патріотами, то повинні були б не одкидати пропозіцій большевиків, а вступити з ними в дальші переговори, повинні були поставити контрпропозіцію: ми ліквідуємо петлюрівщину, а ви ліквідуйте пятаковщину. І нехай буде на всій соборній Україні, й у вас і в нас, один спільний совітський, соціалістичний, але національно-український Уряд і нехай він робить у соціально-політичному напрямі все, що хоче й що вважає корисним для народу. Нам же важно, щоб була забезпечена національно-державна сторона цієї влади.
Ми знаємо, що угода з вами приведе й Галичину до совітської форми влади, але ми не партійні патріоти, ми готові в ім’я нашої національности одійти від влади, аби цю національність було врятовано й ґарантовано.
От-так повинні були б міркувати ці "патріоти", коли б вони були, дійсно, патріотами, коли б вони, справді, були, як кажуть, заінтересовані тільки справою нашої національної державности. І коли б вони так поставили справу переговорів, то є багато шансів думати, що національна справа й у Галичині й на Великій Україні від того значно виграла би.
Але "патріоти" пропозіції большевиків одкинули. Бо, перш усього, — як вони кажуть, — вони не могли орієнтуватись на "труп", се-б-то Совітську Росію. А друге, вони не могли зрадити наддніпрянців, особливо тоді, як приїхав Петлюра з сьома міністрами й "десять годин виплакував помочи" проти большевиків і благав не вступати з ними в союз, не ліквідувати його.
І чого ж варті ці виправдання й арґументи, коли поставити їх поруч з тим фактом, що ці самі "патріоти" через чотирі місяці зорієнтувались на справжній труп, на Денікіна, коли зрадили того самого Петлюру й коли віддали найбільшому ворогові української нації, найлютіщому реакціонерові своє військо й віддали майже без усяких контрпропозіцій ?
І чи не ясно з цього, що цей "патріотизм" був дійсно-партійний патріотизм, ворожий до соціального визволення поневолених кляс українського народа, прихильний до реакції, патріотизм партії прислужників буржуазії, патріотизм урядового пирога, кулуарно-нафтяний і зрадницький патріотизм.
От-то ж ні трішки не дивно, що ці люди не змогли довго боротись і були вибиті з Галичини. Вони покладали всі надії тільки на мілітарну силу свою, инчих сил свого народу й міжнародньої сітуації вони не розуміли й не хотіли розуміти.
І кінчилось тим, чим і повинно було в таких умовах кінчитись: дужча мілітарна сила перемогла слабшу. Національна Рада й Державний Секретаріат мусіли кидати нафту й тікати за Збруч. Тікаючи, в дорозі (на мості в Заліщиках) вони в безпорадности й у паніці передали всю повновласть одному чоловікові Є. Петрушевичу, назвавши його "диктатором". Купка втікачів, кулуарних борців узурпувала владу й передала її одному кулуарному герою. Він мав тепер "право" розпоряджатись долею й життям тої нещасної сотні тисяч людей, яка сліпо слухалась своїх недостойних проводирів і пішла за ними.
Але зате було врятовано петлюрівщину, отаманщину. Коли большевики вже підходили до самого Кам’янця й от-от мали взяти цей останній закуток, диктатор Петрушевич, здавшись на сльози Головного Отамана Петлюри, вислав проти большевиків кільки бриґад свого війська й врятував на кільки місяців владу отаманщини.
РОЗДІЛ XV.
ОРІЄНТАЦІЇ ОТАМАНЩИНИ
1. Безглузде завдання.
З цього моменту галицька армія стала головною опорою й піддержкою цієї влади.
І цікаво, між инчим, таке явище. Коли було встановлено диктатуру адвоката Петрушевича, партійна наддніпрянська "соціалістична" преса дуже тим обурювалась і майже кожного дня містила гарячі, прінціпіальні, "соціалістичні" статті з цього приводу. І раптом… уся вона дивним чином замовкла, неначе подавилась цим питанням. Що сталось? А те, що диктатор Петрушевич дав свої бриґади. І очевидно поставив на увагу урядові, що так же не годиться: так мене лаєте, такі ви демократи й соціалісти, а я такий реакціонер і самі тут же їдете до цього реакціонера, плачете переді мною, кланяєтесь, благаєте, щоб урятував вас.