На Україні ж, побиваючи аґітацію большевиків і денікінців, так само й партійна й не-партійна, але патріотична українська дрібно-буржуазна демократія всякими способами старалась розписувати як найкраще Головного Отамана, свого "лицаря", "вождя", "непохитного борця", "героя", "батька" і т. п.
Розуміється, серед цих славословців були люди, які й щиро це робили, які не знали С. Петлюри, які вірили по обивательськи в чутки, на яких популярність впливає гіпнотизуюче. Їхня безкритична, вузенька псіхіка потребувала якогось фетіша, перед яким вона могла би преклонятися. То инча річ, що той самий обиватель, як дикун, незадоволений на свого фетіша, виструганого ним самим з дерева, буде потім бити й обпльовувати його. Тепер він уклонявся йому, бо така є потреба слабих душ.
А крім того, С. Петлюра був яскравим, виразним втіленням обивательського, міщанського світогляду, отої дрібно-буржуазної безпрінціпности, закоріненого консерватизму, що легко переходить в активну реакційність, тої міщанської побожности перед великою буржуазією, перед показним, парадним блиском паразітарних кляс. Вони, ці щирі обивателі-славословці вихваляли його не за страх, а за совість, як сімвол власної їхньої міщанської істоти, як виразний, свій власний тип.
Були, натурально, й славословці-підлизи, які за те славословіє діставали від Головного Отамана й гроші, й посади, й усякі инчі "лакомства нещасні". Деякі славословили просто від страху, бо не славословити Петлюру, це значило, бути проти "нашої державности", а хто був проти "нашої державности", той підлягав карі спеціального наказу, виданого Головним Отаманом.
І таким чином, з усіх цих причин, глибших, поважніщих і дрібніщих, щиро й нещиро, але без усяких заслуг з боку цього "лубочного героя", як його називали, йому роздували, як пузирь, популярність, роздували, не клопочучись про те, що пузирі, звичайно, лускаються й від них потім лишається невеличкий, зморщений, поганенький клаптик чогось невиразного.
І не диво, що серед того селянства, яке було невдоволене большевиками чи Денікіним, роздуте такими способами ім’я "батька Петлюри" було сімволом визволення від усякого лиха. "От коли б прийшов Петлюра".
А така популярність серед "народа" знов таки надавала С. Петлюрі ще більш "отамано-державія", безвідповідальности, манії ґрандіоза, а з другого боку ще більш страху за свою популярність і бажання за всяку ціну не настроїти проти себе нікого, а особливо отаманців, усіх отих Шапул, Симосенків, Ангелів. І фатально, неминуче одно за одно зачіпалось і тягло за собою свої наслідки.
А нещасна національно-міщанська партійна, "керуюча" демократія, зв’язана з одного боку цією популярностю, а з другого скута "нашою державностю", хоч і бачила, хоч і розуміла всю нікчемність, шкодливість і злочинність цього чоловіка, нічого не в силі була зробити.
Він же, знаючи любов бідної хуторянки до своєї національности, знаючи, що з цієї любови вона може все витерпіти, шантажував і спекулював на цій любови ще більше, ніж у Київі. До того ж він знав і ту скруту, в якій була хуторянка: куди вона могла подітися? До большевиків не піде, до Денікіна тим паче, отже хоч-не-хоч мусить бути тут, мусить усе зносити. Більше того: вона мусіла, як сказано, навіть вихваляти його, славословити його, підносити його ім’я яко мога вище, бо петлюрівщина й "наша державність" були вже неподільні.
От-така буває злісна, глузлива гра історії. Неначе за кару бідній хуторянці: на, маєш собі Петлюру, коли не хотіла мати дійсно-народньої, дійсно-національної, своєї державности. На, кривись од огиди, кричи від обурення, плач від сорому, а не смій одкидати від себе цей ганебний хрест свій, цілуй його, шануй, падай на коліна перед ним, бо це тобі вся твоя державність.
РОЗДІЛ XIV.
БОРОТЬБА ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ ГАЛИЦЬКОЇ УКРАЇНИ
1. Не складна історія.
"Орієнтація на власні сили", — це була тільки горда поза, вимушена "хороша міна в поганій грі". Коли б ця орієнтація дійсно переводилась, коли б отаманщина поклалась тільки на свої сили, то, знаючи ці сили, з певностю можна сказати, що, здобувши притулок у Кам’янцю, українська влада не протрималась би там і ці п’ять місяців.
Коли говорити по правді, то фактична орієнтація була на все, що хоч трохи могло помогти й піддержати істнування отаманщини й хуторянки.
І через те орієнтація була: 1) на галицько-українську армію, 2) на Антанту й її аґентів на сході (Румунію, Польщу, Чехію) і 3) на повстанців.
Фактичною ж силою, яка тримала на світі отаманську владу, була галицька армія, що була витиснена поляками з своєї теріторії на той куточок, де притулилась отаманщина.
Не пощастило й Галичині утримати свою державність. І тут, головним чином, причина була в ненормальних тяжких історичних умовах, в яких доводилось жити українському народові в габсбурґській монархії під безпосереднім визиском і утиском польської шляхти. І тут формацію українського народу цими умовами було покалічено, наслідком чого й тут українська нація складалась переважно з селянства й тої інтеліґенції, яка виходила з цього селянства. Буржуазія ж і пролетаріат, ці дві керуючі й ворожі між собою кляси, представлялись польським і єврейським елементом.