Отже, виховані на цих дрібненьких інтересах, висушені, як мумії, в парламентських кулуарах, навчені й призвичаєні тільки випрохувати, виінтріґовувати й підхоплювати крихточки з столу австрійських панів, — як могли ці політікани й парламентські "чиновники" зразу змінити всю свою суть, усю природу свою й стати проводирями революційних мас народу?
Абсолютно була це неприродна річ. І через це цілком зрозуміло, через що ці люди так боязко, на шпиньочках, уклоняючись і "цілуючи руці", підходили до того маніфесту, який видав пан-Карл і не сміли переступити ні через одну літеру цього найсвятійшого для них закону. Зрозуміло, через що майбутній "диктатор" Є. Петрушевич так сервілістично (під час уже революції!) вигинався перед австрійськими панами й запевняв, що українці раз-у-раз були самим вірним, самим відданим народом Австрії, сеї злої, глузливої до них визискувачихи-мачухи.
А так само зрозуміло, через що ці "керовники" так неохоче, так уперто ухилялись від поєднання з Наддніпрянською Україною, — вони боялися її революційности, бо як-ні-як, а наддніпрянська демократія, не зважаючи на свої всі хиби й помилки, була під той час (як раз повстання проти Гетьмана й "майже-большевицька" декларація Директорії!) в пориві своєї революційности, з широкими переспективами соціальних і політичних реформ та перебудов. Це мусіло лякати парламентські, кулуарно-канцелярські душі галицьких рутенців-проводирів. Вони зовсім не мали на увазі ніяких соціальних чи навіть глибоких політичних революцій, їм ходило переважно оте, щоб вирвати з під польського національного панування Галичину, зробити з неї маленьку українську державу, забезпечити національні права українського народу й "шлюс". Самим же мати змогу не тільки не випрохувати урядових посад, а ще й роздавати їх "своїм людям"; та до того, щоб можна було вмочити урядовий пиріг у нафту й смачненько уминати його все життя. Такий собі тихий та мирний ідеал жив у цих кулуарних, европейських душах і до його зовсім не пасувала ота наддніпрянська, "азіатська", "майже-большевицька" "нестриманість", "недержавність".
Але що робити: маси тяглися до тої "азіатщини", галицький забитий селянин почував пробуджену соціальну й національну рідність з наддніпрянським братом своїм, галицький робітник клясовим інстінктом своїм тягнувся туди, де йшла велика, народня, дійсно визвольна з під усякого ярма боротьба.
І через те Національна Рада мусіла піти на уступки й згодитись на з’єднання. Але це було тільки формальне поєднання. Ні історичні умови попереднього життя двох країн, ні ріжниця в самій природі керуючих елементів не сприяли тісніщому злиттю двох галузів єдиного народу.
І розуміється, ця сама природа галицьких кулуарно-нафтяних політиків була причиною того, що не було використано як слід силу галицького селянства. Знаючи цю природу, смішно навіть уявити, щоб ці люди могли стати на ґрунт дійсно-народньої, селянсько-робітничої влади й державности. Але вони не тільки на це не були здатні, а навіть на буржуазний революціонізм, на те, щоб хоч на мент пронятись визвольним ентузіазмом, щоб одважитись на зламання тих соціальних і політичних відносин, які робили з Галичини якесь феодальне князівство польської шляхти.
Національна Рада вже цілком свідомо не хотіла порушити ні одної основи шляхетсько-буржуазного ладу. Вона з повною свідомостю не чіпала польських поміщиків пауків і їхніх кодл. І так само, з страху перед революційним настроєм мас, вона не допускала ніяких ширших проявів його.
Через те, натурально, вона й не могла використувати ту велику силу духу, завзяття, яка часто буває більшою за силу гармат і танків. Навпаки, коли, наприклад, галерські дівізії почали бити українське військо, коли український уряд, упавши духом, почав одступати й коли українське залізниче робітництво, запалившись вогнем отого завзяття, сформувало власними силами свій робітничий полк і попрохало від уряду затверження його, то хіба ці кулуарні душі не злякались цього завзяття, хіба вони не заборонили формування таких "партійних", як вони казали, полків?
А хіба ця "демократична" влада не арештувала деяких політичних діячів (М. Шаповала, Ф. Євшана, В. Пачовського), коли ці хотіли надати орґанізовані, революційні форми тому бурхливому невдоволенню мас, яке й Національній Раді було відоме?
І хіба в селянстві й робітництві не було загальної думки: нехай управимось тільки з польськими панами, ми візьмемось і за своїх підпанків?
Ці худосочні, паперові політікани не тільки не вміли використати сил народа, але всією своєю політикою убивали революційний дух, глушили піднесення души народньої, викликали зневірря, недовірря, нерішучість, непевність. І тільки сила вікової ненависти до польського пана та природна слухняність галицького селянина й звичка коритись начальству тримали в дісціпліні й послуху оті босі й голі селянські війська.
Ці галицькі "патріоти", не допускаючи "партійних" полків і глушачи революційні пориви свого народу, все виставляли свою любов до держави, — тільки, мовляв, у ім’я державних інтересів вони вели свою акцію.