Про УКРЛІТ.ORG

Хіба ревуть воли, як ясла повні

C. 60
Скачати текст твору: txt (1 МБ) pdf (736 КБ)

Calibri

-A A A+

П’ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів щирих: Лушня, Матня та Пацюк — одна думка, одна гадка. Усі вони однакових літ: не то щоб старі, не то й молоді, — вже підтоптані парубки.

Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними усами, з карими веселими очима… Вони так і говорили у його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила — такий балакучий.

Пацюк собі худощавий, низький, мишастий — справжній пацюк, такий і прудкий, говіркий, співучий — на селі перший співака.

Матня одрізнявся од усього товариства і норовом, й околом. Який завтовшки, такий навбільшки; неповоротний, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз, ноги короткі та товсті, як стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну тільки горілку: дудлив її, як воду, і в тому покладав усю свою утіху.

Були вони усі три панські й повиростали по панських дворах. Лушня був пана Совинського, а Пацюк та Матня — пана Польського, того самого, що й Чіпчин батько.

Матня та Пацюк узяті в двір ще малими підлітками: перший — від плуга, другий — від овець. Гірко їм було розставатись з батьком, матір’ю, братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцями, як і вони; тяжко кидати рідне дворище, де їм знакомі були усі закутки, де їх родила й пестила мати; зелені степи, де вони викохували хлоп’ячі сили; гірко було кидати, яке не є, своє, а йти до чужого, до панського… Та що ти вдієш супроти панської волі? Панові треба… на те у його й кріпаки, що треба! Як не плакали, як не благали матері пана — викладали йому, що білоголові сини їх, як старшенькі, єдина поміч у трудній праці, — та не помогли ні сльози, ні викладки… Панові що? Хіба пан думав про гірку працю, хіба йому слід до того свою панську увагу звертати?! Пан ще й розгнівався, що його панську голову якісь сільські жінки клопочуть такою дурницею… та й звелів попрогонити матірок з двору. Пішли матірки, понесли невимовлені прокльони на устах, гіркий жаль у серці… А сини їх зосталися у дворі підпасачами: один — коло скоту, другий — коло овець.

Лушня родився й виростав у панському дворі. Умер старий Лушня, що жив на Вовчій Долині, на хуторі, покинув дочку-дівку на світі. Одним одна робоча сила у сім’ї, бо мати вмерла, а сироти, як кукіль, зосталися… Як на те панові заманулось покоївки, її ото й узяли до панських покоїв, — бо, на лихо собі, й непогана була. На її ж місце перевели на хутір сім’ю з двору. Спершу плакала дівка та боялася усього, а найбільш — як би догодити старому панові. Та, видно, догодила-таки, бо через рік з дівки стала молодицею, породивши білолицього чорноголового хлопця Тимошку. Як піднявся Тимошка на ноги, став розбирати усячину, то його узято за лакейчука до молодого пана, — старого тоді вже не було на світі, — чистити та набивати тютюном люльку, подавати води, а більше всього — стояти у кутку передньої коло дверей кабінету, на случай якого приказу. Всього натерпілося хлоп’я. Іноді, довго стоячи, на ногах засипало, падало додолу. Пан тоді не то щоб одсилав спати, ні: вибивши добре, щоб не був такий сонливий, становив навколішки на всю ніч. А іноді, щоб не задрімав, бува, й навколішках, підсипав гречки під голі коліна… Було й так, що пан, не знаходячи довго чого-небудь з своїх розставлених по столу цяцьок, присікувався до хлопця та бив за те, що той ніби покрав, тоді як, роздивившись гаразд, — цяцьки або стояли, або лежали тут же перед носом… Набачивши, знову бив за те вже, що хоч не вкрав, то замірявся украсти, бо поперестановлював усе… Гірко прийшлося хлопцеві таке життя, злість накипала в молодому серці. «Коли не краду, то б’ють, — дума сам собі, — за те, що посягаю украсти, то хай краще б’ють за те, що краду!» І через рік, через два з малої та доброї дитини зробився якийсь лихий злодіячка, котрому нічого украсти усе, що тільки близько лежало коло його, й божитись-присягатись, що він і сном і духом не знає, як воно опинилося у його в кишені… Може, хто другий підкинув, щоб тільки його вибили, — виправлявся він. Тимошку знову за це били, тяжко били; та бійкою нічого не взяли. Підріс він — став ще хижішим, ще запеклішим. Украде, бувало, який пустячок та и підкине другому, щоб від себе очі одвести; а добре що вкраде, то так заховає сам, що не знайдуть. А оглянуться, стануть допитуватись, — він ще й виказує: отой, мов, або ота вкрала! Безневинних б’ють, а він собі нишком крадіжку поживе та й сміється потайно. Злодійкувате життя не по душі самому запеклому злодієві. І в такого іноді бувають часи, що оступлять його добрі думки, мучать його, розривають… Чоловіча совість не замирає в самій запеклій душі. Не замерла вона і в душі Тимофія Лушні. Бували такі години, коли він, згадуючи свої вчинки та безпутне життя, сам собі думав: «А може ж, воно й гріх так робити?.. Може, за все те оддячиться, хоч не на сім, то на тім світі!..» Страшно йому ставало і разом тяжко, соромно. Тоді він, щоб хоч трохи розважитись, щоб погасити прометеїв огонь в мученій душі, прихилився до скляного бога: привчився горілочку вживати… Помітили раз його п’яним — вибили добре на конюшні, прогнали з горниць, наставили кучером. Це було літ за двоє перед волею. Йому було тоді літ двадцять.

Панас Мирний. Зібрання творів у семи томах. Том 2 Київ: Наукова думка, 1968 - 71. ст. 33 - 370.
 
 
вгору