Кому про це розкажеш? Хуррем знала і без того, а більше ніхто не зрозуміє, нема з ким поділитися. Хіба що з Ібрагімом, з яким давно вже не усамотнювався, сам захопившись ночами з Хуррем, а його полишивши для насолод із молодою жоною.

Мовби для того, щоб дати Хуррем повністю відчути високе щастя нести в собі султанське сім’я, Сулейман звелів не чіпати її нікому в гаремі, дарував їй спочинок і самотність на кілька днів і ночей, сам вдавався з запопадливістю, що могла видатися надмірною, до справ державних, тоді, відновивши давній свій звичай, зачинився у покоях Фатіха з своїм улюбленцем Ібрагімом. У них нечасто бували такі затяжливі розлуки, нова зустріч щоразу щедро зрошувалася вином, випивши ж перші чаші, вони розігрували на два голоси іляхі дервішів ордену руфаї. Так було й цього разу. Сулейман, лукаво позираючи на Ібрагіма з-за краю золотої чаші, розпочав те, що належало в їхній грі йому:

— Упав мій погляд, полюбив красунчика араба. Ох! Ох!

— Хоч і араб він, але дуже вишуканий, — вмить відповів Ібрагім.

Сулейман відставив чашу, притиснув руки до серця:

— Я сказав: «Хлопчику Шамуну, чи ти з Дамаска?» Ох! Ох! Ібрагім, усміхаючись, повільно покрутив головою:

«Ні! Ні! — заперечив він. — Родом я не з Дамаска, а з Халеба». Ох! Ох!

Один питає, другий відповідав, обов’язки розподілено давно і твердо, розподіл цей ще більше зміцнився після вступу Сулеймана на престол, власне, Ібрагім своїм становищем Сулейманового улюбленця й наперсника завдячував саме тій обставині, що ніколи не давав волі своєму. природному знахабнінню, вмів стримуватися, до того ж робив це непомітно, завжди поступаючись своєму повелителеві першим місцем і всіляко навертаючи того до думки, ніби вони у всьому рівні і ніхто з них у цих нічних бесідах не має ніяких переваг.

Після дервішської пісеньки можна було б дочитати щось з сороміцької поеми Джафара Челебі або в пияцьких поезій Ільяса Ревані, але починати мав султан, а коли й, не починати, то бодай натяком показати Ібрагіму, чого він від нього чекає.

— Ти забув про мене, — докірливо промовив Сулейман.

— Я швидше забув би власне ім’я, ваша величність, — сплеснув у долоні Ібрагім, щиро ображений таким докором.

— Хіба може зрівнятися нудний султан з солодкою Кісайєю? — прискалив око Сулейман, навертаючи Ібрагіма до простацької грайливості, в якій знаходив спочинок від постійного напруження влади.

Ібрагім одним з найперших при дворі узнав про несподіване захоплення султана рабинею-роксоланкою і тривожився з приводу того захоплення, може, навіть більше, ніж валіде, бо тут могло йтися не тільки про його подальшу долю, а й про його життя. Чи вже знає султан про те, що Роксолана подарована для його гарему саме ним, Ібрагімом, а коли ще не знає, то коли, від кого і як довідається? Добре, коли захоплення минеться так само нез’ясовано, як і почалося, і Сулейман забуде про малу рабиню й не дошукуватиметься, звідки вона взялася у Баб-ус-сааде. А коли станеться непередбачене? Коли цей незбагненний чоловік наблизить Хуррем до себе надовго, зробить її кадуною? Досі Ібрагім був у руках валіде, тепер залежав і від Хуррем. Аж згадав вона, як куповано її на Бедестані, як поставив він, Ібрагім, її у. своїй ложниці, як, уже віддаючи до султанського гарему, запрагнув поглянути на її молоде, неторкане тіло? Який Сулейман немилосердно заздрісний щодо своїх жінок, Ібрагім знав ще з Маніси. Якось, побачивши, що молодий мерин пробує залізти на кобилу, шах-заде з подивом спитав у конюха, чи це випадок, чи кінь справді може щось мати з кобилою.

Грубий конюх тільки зареготав на таку наївність принца.

— Буває, кінь справляється ліпше за жеребця, а буває, і жеребець нездатен у цьому ділі замінити коня.

— Але ж вій позбавлений статі? — не відставав шах-заде.

— Та не позбавлений причандалля!

— А як же євнухи? — спитав тоді Сулейман Ібрагіма, ніби той мав знатися на цих речах ліпше за природженого мусульманина.

Ібрагім знизав плечима. Але в Сулеймана голова була влаштована так, що коли вже в неї щось западало, то міцно й надовго. Він став розпитувати свого вихователя Касима-пашу, доскіпуватися, як валашили рабів у Мисрі, звідки походив цей нелюдський звичай, при дворах перських шахів, сельджуцьких султанів і його попередників з роду Османового, а тоді звелів передивитися всіх своїх євнухів і безжально пообчищати їх від усього чоловічого, щоб не лишилося й сліду. Коли Касим-паша обережно натякнув, що не всі витримають таке тяжке випробування, надто ж євнухи літні, отже, найдосвідченіші і найвідданіші, Сулейман тільки скривився:

— Тим гірше для них.

Те саме проробив і в Стамбулі, переполовинивши євнухів, і в Баб-ус-саадс, і при дворі. Не загрожували тепер султанським жонам нічим, навіть малу природну потребу не мали чим справляти і вимушені були носити в складках своїх тюрбанів срібні трубочки для цієї мети.

Тож легко було уявити, що чекало Ібрагіма, коли б султан довідався про походження своєї улюблениці і про ночі, які вона провела в його домі на Ат-Мейдані. Порятунок був хіба що в тім, що рабиня набридне султанові, перш ніж він стане цікавитися її походженням, або ж у тім — і на це треба було сподіватися найбільше, — що Ібрагіма не видадуть ні валіде, ні сама Хуррем: одна, щоб не бути спровипеною з греко’м, друга, щоб назавжди лишитися перед султаном поза будь-якими підозрами. Та це все були самі лиш сподівання, а як буде насправді, ніхто не може знати наперед, навіть сам Ібрагім, попри його пронозливість і меткість розуму. Втішало тільки те, що султан не змінив свого ставлення до улюбленця, отже, ще не знав нічого. Інакше б не простив. І коли й не звелів би, може, негайно знищити зрадливого друга, то перед свої царствені очі не пустив би ніколи ні за що — це вже напевне.