Вона довго сміялися із Кісайї й самого Ібрагіма і ту ніч закінчили читанням таких гидких віршів Джафара Челебі, що навіть одного рядка, почутого султаном з чиїхось інших уст, було б досить, щоб той чоловік утратив голову. Та навіть великий султан мав право на спочинок від державного напруження, і єдиний, кому дано було про це знати, був Ібрагім.
У поході проти Родосу він лишався великим сокольничим і наглядачем покоїв султанських палаців, а також улюбленцем падишаха, чоловіком, який мав честь їхати біля правого султанського стремена. Він не став ні візиром, ні порадником султановим, та й не домагався цього становища, розумно поступаючись місцем уже вславленим воїнам, надто ж тим, хто виказав чудеса відваги на стінах Белграда. Щоправда, породичавшись із Скендер-челебією і ставши ще більшим другом Луїджі Гріті, Ібрагім тепер міг вважати себе одним з найбагатших людей Високої Порти і залюбки вкладав і свої кошти в готування до великого походу, сподіваючись коли й не на негайні прибутки, як звикли робити Скендер-челебія і Гріті, то вже на зміцнення султанової прихильності напевне. Тож коли тесали дерево, плели канати, ткали полотно для вітрил, кували якорі, виливали гармати, робили порох, в’ялили м’ясо, напинали бойові барабани, шили зелені й червоні прапори, то робили все те не тільки за кошти, видані з султанської скарбниці в Еді-куле, а й за кошти Ібрагіма-паші. Був тепер біля. султана щодня. Належали йому не самі дні, а часто й ночі, здається, пристрасть Сулейманова до роксоланки минала, Ібрагім здобував чергову перемогу, а це було варто навіть острова, усіх островів його рідного моря!
Несподівано на дивані виступив проти походу на Родос великий візир Пірі Мехмед-паша. Вже й під Белградом він часто хворів і усувався від обов’язків сераскера, так що султан мимоволі вимушений був покладатися то на другого візира Мустафу-пашу Чобана, то на таких славних своїх бегів, як Ахмед-паша або Балі-бег. Тепер старий Пірі Мехмед не тільки сам відмовлявся йти на Родос, а ще й не радив цього робити султанові. Всі ждали тяжкого гніву султанського, але Сулейман був милостивий, він навіть лишив Мехмеда-пашу великим візиром і назвав його своїм намісником у Стамбулі на час своєї відсутності, а сераскером поставив Мустафу-пашу. Візиром того зробив ще за Селіма не хто інший, як Пірі Мехмед. Веселий, вродливий босняк, який до всього легко призвичаювався, за що й прозваний був Чобаном, Мустафа був простим капіджі у Пірі Мехмеда, тоді став капіджібашею і так припав до серця великому візирові, що той наважився запропонувати султанові Селіму зробити його візиром. Селім відповів: «Ще я не здурів, щоб такого бевзя робити візиром, та коли хочеш мати в дивані ще й дурносміха, то бери». В єгипетському поході Мустафа-паша виказав чудеса Хоробрості, після повернення до Стамбула вибудував розкішний Дім над морем, де часто приймав венеціанського баїла Марко Мініо, Луїджі Гріті й самого Ібрагіма, поводився незалежно не тільки через своє багатство, а також і тому, що знав, як любить його новий султан, бо під Белградом Сулейман показав, що найвище ставить воїнів божевільної, дикої хоробрості, а Чобан був саме таким.
Призначивши Мустафу-пашу сераскером, Сулейман віддав йому дружиною свою сестру Хафізу, вдовицю по двірському капіджібаші, убитому султаном Селімом. Для сорокарічного паші отримати в свій гарем жінку, яку вже хтось мав у постелі, було б радістю не вельми й великою, коли б ця жона не була султанською сестрою і коли б не дав її вам султан.
Алє, в-пускаючи безрідного босняка в султанську родину, Сулейман давав знати, що сераекерство для Мустафи-паші річ не випадкова, що в. майбутньому йому заповідається й печать великого візира, і вже Чобан зрівнювався з хвалькуватим Ферхадом-пашою, який зневажав усіх членів дивану тільки тому, що був одружений з султанською сестрою ’Сельджук-султанією, а румеліцяького беглербега Ахмеда-пашу, який щосили рвався до найвищої посади в дивані, просто знищував. Ахмед-наша замінив старого Касима-пашу, султанового вихователя, який попросився на спочинок і ладен був поступитися місцем четвертого візира навіть такому зарізяці, як румелійський беглербег. Ахмед-паша під Белградом, здається, справді перевершив звитяжливістю всіх, і Сулейман ще й по (путі в Стамбул осипав ласками відважного беглербега, та водночас султан, який розумівся на людях, бачив, що Ахмед-паша служити для чужої слави не вмів. Введений до дивану, він був грубий з іншими візирами, дозволяв собі зверхність навіть з старим Пірі Мехмедом, розводив плітки. Султан терпів його тільки тому, що вважав великим воїном, а без таких людей — знав ще добре — ніякого могуття не досягнеш.
Рік тому Сулейман вирушав із Стамбула не знати куди, вирушав з неймовірною пишністю, вів величезне військо, показуючи його столиці, але не називаючи ворога, якому воно мало завдати удару. Тепер усі знали, куди йде султан, але виходив він із столиці без надмірної пишноти, і війська ніхто не бачив, бо збиралося воно, мов краплі дощу у великій темній хмарі, звідусіль, частина йшла суходолом, частина мала переправлятися морем — з різних гаваней у різний час вийшло дев’яносто дев’ять легких і сімдесят важких галер, сорок паліндрей, п’ятдесят фуст і бригантин, усього понад триста суден, і всі взяли курс до берегів Лікії, до Родосу, щоб прийти туди саме тоді, коли зі своїми спахіями й яничарами прийде; сам султан.