І всі її хитрощі звелися нінащо. Мала роксоланка зачарувала султана не знати й чим. Одна ніч, навіть десять ночей з султаном — у цьому ще нічого не було загрозливого, всі ждали кінця, валіде вірила, що Сулейманові, зрештою, набридне мала рабиня в її пісеньками, ще непохитно вірила валіде, що пісна плоть невмілої у любощах українки не дасть розкоші султанові і тол неминуче повернеться до своєї солодкої Махідевран або до буйнотілих одалісок. Вичерпується і найглибший колодязь. Хіба не вичерпалося її власне тіло аж так, що султан Селім назавжди відцурався від неї, щойно подарувала вона йому сина і доньку?
Так розмірковувала мудра валіде, спокійно спостерігаючи тимчасове захоплення свого сина малою українкою. Та мудрості її завдано було удару страшного й непередбачуваного. Спокій розвіявся, як дим від степового багаття, її великий син, з його тонкою душею, з неперевершеною мудрістю, з непохитною волею, був зламаний, мов тонка очеретина бурею, переможений підступністю, що перевищує будь-яку мудрість, кинутий у пониження брудної пристрасті, яка не щадить у чоловікові ні вишуканості, ні блиску, ні звичайної порядності. Мала Хуррем вивищувалася над гаремом, над валіде, над самим султаном, над цілою імперією, І ніхто цього ще не розумів, окрім мудрої валіде, ніхто не міг зарадити, розкрити очі султанові, вказати на загрозу й порадити, як порятуватися.
Валіда покликала Махідевран, одурілу й засліплену від смерті своїх дітей, і спокійно повідомила їй про те, що діється у гаремі. І цим ще прискорила неминучість перемоги Хуррем.
Падіння Махідевран було страхітливе. Султан забув про свою любов до неї, забув про дітей, яких вона з такою щедрістю йому дарувала, не хотів згадувати, що вона султанша, мати маленького шах-заде Мустафи, єдиного спадкоємця його престолу. Він прогнав Махідевран з-перед очей, мов найупослідженішу рабиню, він не хотів бачити її не тільки в своїй ложниці, а й у гаремі, і не тільки в Баб-ус-сааде, а й у Стамбулі. Махідевран відірвано від, її сина, відвезено на острів у Мармарі, в старий літній сераль, у самотнє ув’язнення, у вічне заслання. А її покій — найбільший у гаремі — на три вікна, з мармуровим водограєм посередині, весь у коштовних килимах віддано малій Хуррем, не питаючи ні згоди, ні поради валіде, та ще й передано всіх колишніх служебок Махідевран, так ніби ця роксоланка з її марним тілом уже стала султаншею, дала падишахові нову парость його всемогутнього роду!
Валіде рвалася до султана — він її не приймав. Вона мучила своїм розпачем маломовного кизляр-агу, чорний євнух спокійно бурмотів: «Не можна вставляти палицю в колеса долі». Хуррем все ж лишалася у владі валіде. Ночі належали султанові, дні — повелительці гарему. Вона кликала Хуррем до своїх покоїв, си діла, кутаючись у дорогі хутра, на білих килимах, пробувала вивідати, якими чарами мала українка заволоділа її сином, а дівчина безжурно сміялася: «Які чари? Хто заволодів? Що ви, ваша величність!» Валіде тримала її у себе годинами. Пригощала. . солодощами, веліла приносити книги, щоб читати разом із Хуррем, хотіла проникнути коли не в її душу, то бодай на закраїнм сього чужого тіла: що йому смакує, що воно любить — тепло, ласкавий дотик, гарне вбрання; чи боїться холоду, чи щулиться від вітру, чи здригається від крику, грюкоту брам, ревіння диких звірів у підземеллях сераю.
А Хуррем, сміючись, відбиваючись від настирливості валіде, виставляла наперед себе непробивну запону безжурності, збувала цікавість Хафси піснями й пісеньками, була невловима, як дух, неприступна, наче скелястий острів посеред розбурханого моря. Так ніби цій шістнадцятилітній дівчині вже давно відкрилася мудрість людської неприступності, завдяки якій кожен може жити на світі, зберігаючи власну особистість. Ми існуємо лише доти, поки ми, з’єднуючись невпинно з усім, що нас оточує водночас відокремлені від цього оболонкою свого тіла і неповторністю духу. У цій дівчині нестримний сміх приховував у собі гірку зневагу до всього. Ах, якби вмів побачити це засліплений її син! Непомітно зітхаючи, валіде відпускала Хуррем. «Іди, дівчино. Належно приготуйся для ночі. День належить чоловікам. Жінкам належить ніч. Пам’ятай про це».
Хуррем ішла від валіде, щоб сховатися у своєму розкішному покої і до ночі досхочу виплакатись. Плакала, щоб ніхто не бачив, щоб очі не червоніли, щоб і сльози не котилися з очей. О, клята земле, де й поплакати по-людськи не дадуть, бо всюдисущі очі помітять, видивляться, донесуть султанові, і той віджене її від себе, бо для втіхи йому потрібна розсміяна, а не розплакана, тугу й смуток він лишав за порогом ложниці, а тут хотів лиш радісної безтурботності, тих веселощів духу, які найпростіших навіть людей підносять до рівня безсмертних богів.
А в Хуррем за видимою безтурботністю туга клекотіла щодалі дужче, хоч душа, що майже була вмерла на невільницьких ринках, поволі оживала, відганяючи від себе привид смерті, поверталася до життя, до того справжнього і великого життя, в якому людині треба вітчизни, свободи і пісні. Втративши свою вітчизну, чи могла замінити її навіть цією неосяжною імперією, що розляглася на цілих три материки? Відібрано їй свободу — чи зможе цей божий дарунок повернути всемогутній султан? Пісня лишилася з нею, у ній був порятунок. Пісня стала її зброєю, знаряддям вибавлення, щаблями порятунку до тієї драбини, що з’єднує землю і небо, волю і неволю, буття і небуття.