Мулла читав над нею коран, а вона ще жила, ще зринув їй у пам’яті псалом з дитинства, і хоч не могла промовити й слова, згадувала безмовно. Там-бо захотіли від нас слова пісні і радості ті, що в неволю нас брали, знущалися над нами. Як же нам пісень господніх на чужій землі співати?

Вмирала, знала, що вже кінець без вороття, але воскресла, ожила в стогоні, в зойку, в останньому відчаї: «Мамо, порятуй свою дитину!»

Вона померла не від часу, а від страждань.

Султан звелів поховати Роксолану біля міхраба мечеті Сулейманіє і над її могилою спорудив розкішну гробницю. Кам’яна восьмигранна споруда під загостреною банею, яка опирається на колони з білого мармуру й порфіру. За горіховою масивною балюстрадою посередині мавзолею стоїть самотня кам’яна гробниця, вкрита білою дорогою шаллю. Стіни викладені мистецькими фаянсами. Ясні кольори — синій, червоний гранат, бірюзовий, зелений, квіти й листя на гнучких стеблах. Стебла чорні, як розпач, а вгорі під куполом алебастрові розети, білі, як безмежність самотності.

Тільки роси та дощі знаходитимуть дорогу до захованої під ісламським каменем цієї дивної, тяжко самотньої й по смерті жінки, яка не загубилася й не згубилася навіть у вік титанів.

Київ — Стамбул,

1978—1979

ВТІШАННЯ ІСТОРІЄЮ

Авторське післяслово.

Цей роман не міг далі продовжуватися. Він вичерпався зі смертю головної героїні. Про що цей роман? Про час, страх і смерть? Цілком можливо, але не так безпредметно, бо автор не філософ і навіть не історик, а тільки літератор. Щоправда, чимало авторів історичних романів часто похваляються своїми відкриттями, які вони буцімто зробили вгадуванням документів, знайдених уже після їх опису в романах, знаходженням ланок, яких бракувало для цільності тої чи іншої теорії, проникненням у те, що лежало перед людством за сімома замками й печатями.

Автор цієї книжки далекий від таких амбіцій. Письменник — не вчений. Ми повинні щиро визнати, що наука дає літературі незмірно більше, ніж може їй дати література.

Письменникові слугує все: документи, легенди, хроніки, випадкові записи, дослідження, речі, навіть нездійснені задуми. А чим може прислужитися історикові сам письменник? Спостереженнями й дослідженнями непередаваності людського серця, людських почуттів і пристрастей? Але історія далека від пристрастей, вона позбавлена серця, їй чужі почуття, вона має «добру й злу внимать равнодушно», бо над нею панує неподільно сувора диктатура істини.

Єдине, що може письменник, — це створити історикові, як і всім іншим людям, той чи інший настрій, але й це, як мені видається, не так уже й мало. Пишучи історичний роман, ти вихоплюєш з мороку забуття окремі слова, жести, риси обличчя, постаті, образи людей або лиш їхні тіні, та й це вже так багато в нашому впертому і безнадійному змаганні з вічністю.

Людська пам’ять входить до історичного роману таким самим неодмінним знаряддям, як елемент пізнання до твору про сучасність. Історія в звичному для нас розумінні стала відомою стародавнім грекам у творіннях мілетських учених Анаксімена і Анак-сімандра. Осмислювати історію, минуле людина стала тільки тоді, коли усвідомила себе істотою суспільною, себто навчилася судити про те, що відбудеться в майбутньому.

Питання про відношення минулого й сучасного не тільки актуальне в ідеологічних битвах дня нинішнього, — воно має величезне практичне значення для тих способів і масштабів, з допомогою яких досвід і культура епох минулих помагає нам творити сьогоднішнє життя. Маркс зазначає з цього приводу: «Так званий історичний розвиток грунтується взагалі па тому, що новітня форма розглядає попередні як ступені до самої себе» (К. Маркс і Ф. Енгельс, Твори, т. 12, й, 688). Ленін прямо говорив: «…тільки точним знанням культури, створеної всім розвитком людства, тільки переробленням її можна будувати пролетарську культуру» (В. І. Ленін, Повне зібрання творів, т. 41, с. 290).

Можуть спитати: а чому автор обрав саме XVI століття і не когось із титанів Відродження, а слабу жінку? Справді: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Тіціан, Дюрер, Еразм Роттердамський, Лютер, Торквемада, Карл V, Іван Грозний, Сулейман Пишний — скільки імен і яких! І зненацька проламується крізь їхні гущавини ім’я жіноче, стає на боротьбу з самою Історією, отримує навіть деякі перемоги, стає славним, але згодом стає здобиччю легенди, міфа.

П’ятнадцятилітню доньку рогатинського попа Анастасію Лі-совську захопила в полон татарська орда, дівчину продали в рабство, вона потрапила в гарем турецького султана Сулеймана, вже за рік вибилася з простих рабинь-одалісок в султанські жони (їх не могло бути згідно з кораном більше чотирьох), стала улюбленою жоною султана, баш-кадуною, майже сорок років потрясала безмежну Османську імперію і всю Європу. Венеціанські посли-баїли в своїх донесеннях із Стамбула називали її Роксоланою (бо так по-латині звано тоді всіх руських людей), під цим ім’ям вона зосталася в історії. Але зосталася лише тінню й легендою — то навіщо ж воскрешати тіні минулого? Хіба щоб поповнити пантеон українського народу ще й жіночим іменем? Мовляв, греки мали Таїс, римляни — Лукрецію, єгиптяни — Клеопатру, французи — Жанну д’Арк, руські — бояриню Морозову, а ми — Роксолану? А може, слід, нарешті, поєднати історію цієї жінки з історією її народу, з’єднати те, що було так жорстоко й несправедливо роз’єднано, бо зведена докупи доля окремої особи і цілого народу набуває нового виміру.