Тонкий чорний шнурок з лиховісним посвистом обвив його шию. Баязид упав і вже не бачив, як душили його малих синів.

Їхні трупи повезено до Стамбула, щоб султан упевнився у виконанні свого жорстокого веління, але Роксолана вже не побачила тіла свого улюбленого сина.

Вирушила в мандрівку до найтемнішого сховища на людському шляху, і ніщо не могло її зупинити.

ЛАНЬ

Кат, який плаче над своєю жертвою. Який жах!

Сулейман прийшов до Роксолани вночі, весь залитий слізьми. Мокрі очі, мокрі вуса, мокрий слинявий старечий рот.

Глухим, понурим голосом чи то розповідав, чи то виправдовувався.

Що він міг? Закон стоїть вище. З загибеллю основного гине і все залежне від нього. Баязид поставив себе поза життям, так само поставив і своїх синів. Він султан, і в дні його августійшого правління виконання шаріату є найвище його бажання. Тому він послав великого євнуха Ібрагіма в Бурсу, щоб той привіз найменшого сина Баязидового Сулеймана, і кизляр-ага поїхав, і привіз, і поставив трилітнього хлопчика перед ним, і маля вказало пальчиком на нього, дивуючись, але впало мертве, задушене Ібрагімом, і так ніколи й не дано йому довідатися, що з ним сталося. Тому він такий безутішний і прийшов у час неурочний до Хуррем.

Кат оплакував свою жертву. Холодні сльози над ще теплим тільцем безневинного дитяти. Чому все валиться на її худенькі плечі і доки вона мав нести цю прокляту ношу? Стояла перед султаном зжовкла, як шафран, не могла вхопити віддиху, дивилася на нього такими очима, що він здригнувся, злякано вигукнув :

— Хуррем! Хуррем!

А вона й далі стояла заціпеніло, замкнута в собі, мов кам’яний вінок, і відчувала, як підкотилося щось під груди, під серце, і тисне, душить, не відпускає, і вже звала: не відпустить.

Так почалося її вмирання.

Життя вичерпалося. Світло зникло в неї з душі і вже не обіцяло повернутися. Нарешті настане кінець її вічній покинутості і безпритульності. Життя було занадто коротке для її душі, ворожі сили завжди оточували її навіть у хвилини найвищих злетів — хіба піддалася їм бодай раз, хіба відступила, злякалася? Зберегла себе серед стихій і ворожнечі, але найдорожчого — дітей своїх — захистити не зуміла. Бо все довкола так і лишилося чуже: чужа земля, чуже небо, чужі дерева, чужі дощі. Заснувати рід свій можна тільки на рідній землі, заплідненій трудом предків твоїх. Не заснуєш роду на пустім місці.

Лежала в постелі, ніби висіла над прірвою. Нічого довкола. Порожнеча. Німі, безмовні світи валилися на неї, і темні пороги здіймалися перед затуманеним її поглядом.

Султанські лікарі відступали в розпачі. Сулейман не відходив від умираючої, готовий, може, й ціною життя власного затримати життя в Роксолані, але смерть не приймала обміну.

Завоював півсвіту, а втрачав найдорожчу людину і був безсилий запобігти смерті!

Сидів коло неї на низькому ложі, дивився на це дороге, єдино тіло, на груди, плечі, коліна — крізь тонку сорочку, гладив волосся, поглядом пестив обличчя і примхливі уста, і кожен навіть уявний доторк до цього шовковистого тіла викликав у ньому забутий дрож. І хоч не було давно вже колишнього повного життя тіла, а тільки марна оболонка, та ще лунав йому в вухах її милий голос, і пам’ять його вперто відшукувала молоду пристрасть, він згадував її обійми, Її поцілунки, її шепіт, її уста, запах волосся, доторки долонь і тяжко плакав. «Ти вознесешся на небо, вознесешся! — гарячкове повторював він. — І я за тобою! Я знаю про це давно, вірив і вірю нині…»

Він ще сподівався на чудо, сподівався, що це неповторне легке тіло відродиться, і чоло посвітлів, і уста примхливо усміхнуться, і ніжні руки знов ласкаво доторкнуться до його шорстких щік, і йому з нею знов буде легко, радісно й прекрасно, мов на небі.

А Роксолана хоч відчувала його присутність, але була така безсила, що не могла навіть сказати султанові про свою ненависть до нього. Раділа, що нарешті між ними настали взаємини, не підвладні ніякому насильству. Визволяється з-під гніту, нарешті була вільна, нарешті! Нікого не хотіла пі бачити, ні чути. Просився Рустем. Мабуть, боявся, що зі смертю Хасекі знов буде усунений з посади садразама. Не пустила. Хотіла відвідати матір Міхрімах — ні! Селім ще, мабуть, не знав про материне вмирання, а коли й знав би, то навряд чи ворухнувся б у своїй Манісі. Хай сидить, жде свого султанства! Прогнала б від себе й Сулеймана, якби мала силу, але берегла її рештки для спогадів і останніх думок.

Нарешті вона може нікого не жаліти! Себе теж. Яке щастя і яка свобода! Як лине лань до водних потоків, так лине душа моя… Прикликає безодня безодню на гуркіт твоїх водоспадів…

Заплющила востаннє очі, щоб уже не дивитися на світ, віддалася останньому спогаду. Це був спогад про спогад, їх розділяли відстань і час, час струменів між ними перлистим маревом, виблискував у просторі сліпучим сяйвом, і їй на мить видалося, що могла б утекти від смерті, обдурити її, тільки б поїхати звідси далеко-далеко, щоб не зоставатися серед цих звірів. Лелеко-лелеко, понеси мене далеко… І знала, що не зможе зворухнутися. Жила в Топкапи, як у мармуровій корсті, тут мала й умерти, тут умовкнуть її пісні і пісні для неї. Задзвонили срібні ключі, понад морем б’ючи… Задзвонили та й віддзвеніли. Впізнавала свої спогади, як навіки втрачених людей, і дім батьківський приходив до неї з-за вишневої зорі, може, розметала його буря, поточив шашіль, покрили мохи, а в пам’яті далі світився медом і золотом, — єдине місце для її безсмертя і вічності. І коли вже не буде її власної пам’яті і її спогадів, то з’явиться чиясь пам’ять про неї і спогади про її спогади — і в цьому теж буде запорука й обіцянка вічності, бо людина приходить на землю й під зорі, щоб навіки полишити свій слід.