Перед Казвіном їх зустріли молоді вершниці в різнобарвних шовках, з золотими покривалами на волоссі, з відкритими вродливими лицями — найкращі співачки столиці. Перед ними їхали флейтисти, зурначі й барабанщики. Зустрічали султанського сина музикою й співами. На головному майдані Казвіна теж зустрічали його музики і натовпи роззяв.
Казвін стояв на сухім піщанім полі. Не мав ні стін, ні сторожі, ні війська, бо до ворога ж однаково далеко. По широких вулицях котилися хмари пилюги, щоб прибити порох, майдан перед шахським палацом цілий день поливали водою.
Шахські палати сховані були серед садів. Ворота й стіни в плитках, розписаних золотом, перед ними гармати й чотири воїни. Баязидові сказали, що вночі кількість сторожі збільшується до п’ятнадцяти, а біля шахських покоїв — деке, де він житиме, щоночі чергуватиме тридцять ханських синів. Сторожовий писар-кішкіджі щовечора називатиме йому імена його охоронців і знайомитиме його з багатствами і походженням їхніх батьків-ханів.
Праворуч од головної брами була ще одна брама, яка вела у великий сад з баштою посередині. Баязиду пояснили, що це Алла-капі — божі врата, втечище для злочинців. Хто встигає сховатися там, той може жити там доти, доки зможе себе утримувати.
Знайомство з Аллакапі виявилося пророчим. На новруз шах прибув до Казвіна, пишно приймав Баязида в Табхане і в Диван-хане, а тоді несподівано вночі султанського сина брутально розбудив один з ханських синів і сказав, що, коли він хоче зберегти життя своє і своїх синів, то ще до ранку має сховатися в Аллакапі, подбавши про припаси і запаси, бо ж їхній звичай про втечище йому вже відомий.
Баязида обмовив якийсь з вельмож — вніс у вуха шахові вість, нібито Баязид разом з сестрою Тахмаспа задумали його вбити і зайняти трон Ірану.
Це було ніби в легенді про Сіявуша, про якого розповідається в «Шах-наме» і співається в піснях. Сіявуш, син царя Кавуса, втік од свого батька до туранського царя Афрасіаба. Той дав йому в жони свою доньку, тоді, повіривши наклепові, стратив Сіявуша.
Чи його теж спіткає така доля?
Тим часом Баязида з синами посаджено в залізну клітку, підвішену під високими деревами, так що до неї з землі незмога була й дістати.
Не знав Баязид, що султан Сулейман прислав до шаха своїх людей з вимогою видати втікача.
Тахмасп прийняв послів у Диван-хане і на всі їхні домагання відказував: «На моїй землі його немає».
Посли повернулися ні з чим, а шах уночі прийшов у Аллакапі, звелів звільнити Баязида, до ранку учтував з ним, сміючись з обдурених послів і запевняючи свого гостя, що з ним нічого лихого не станеться.
Дорога до Стамбула була далека, гонці скакали довго, але султан закам’янів у своїй упертості, гнав до шаха нових послів і знов домагався видачі бунтівливого сина, погрожуючи новою війною за непослух.
Шах любив сидіти з Баязидом у саду коло водограю в неквапливих бесідах, при плодах і вині, розважався музикантами й танцівницями, слухав поезії, навперемін складали з шах-заде свої власні вірші. Якось надвечір Тахмаспові видалося, ніби з басейну підскочила рибина, одкрила широко рот, засміялась голосно шахові в очі та й сховалася. Баязид не бачив нічого. Коли шах спитав мудреців, ті не змогли витлумачити цього чуда. Тим часом од султана вже втрете прибули посли з вимогою видати Баязида. Лиш тоді Тахмаспові одкрилося: навіть риба сміється з того, хто захищає цього заколотника.
Шах покликав султанських послів і сказав, що завтра вранці він видасть їм Баязида з синами, щоб сповнити волю великого султана. Але він обіцяв Баязидові притулок і не може зламати своє слово. Тому хай вони вб’ють шах-заде і його синів, щойно візьмуть їх у свої руки, одразу ж перед Аллакапі, — так буде дотримано вірності султанові і шахської обітниці.
Коли озброєна сторожа прийшла вранці в Аллакапі, Баязид зрозумів, що настав кінець. Йому пояснили, що його припаси вичерпалися, утримувати себе тут він далі не може, тому повинен покинути притулок.
Він ішов поперед своїх малих синів, що трималися на поштивій відстані, як і належало, за брамою Баязид не побачив ні шахського війська, яке обступило майдан, ні стамбульських послів, що очікували його з хижим нетерпінням, око його зачепилося на запилених каменярах, які тесали камінь неподалік од брами, не зважаючи на те, що діється довкола, заклопотані своєю тяжкою роботою.
їх було кілька, вже немолодих, виснажених безнадійним змаганням з твердим, неподатливим каменем. Чоловік схилений над каменем, мов знак безнадійної самотності. Хто з них безсиліший: камінь чи людина? Та хоч найтвердіший, камінь однаково ж буде розколений, виймуть з нього душу, і вмре він, ляже підніжком, розсиплеться на скалки, на порох. Може, і він, Баязид, жив отак, носячи й переносячи камінь, не знаючи, як його розбити, де покласти, і тільки здіймав цілі хмари пилюги? Пил вляжеться, і стане видно, що нічого на цім світі не зробив.
І йому так захотілося до тих каменярів. Бути з ними! Жити, щоб бити камінь! Камені будуть тобі подушкою, спатимеш на піску й кремінні, житимеш у пітьмі, і навіть бог перестане бути твоєю надією. Але ж однаково житимеш! Жити!