Етимологія казахського письменника Ануара Алімжанова.

Роксолана поглянула на криті ноші, де вперто зоставався султан. Тоді на Баязида й Міхрімах, які стояли поперед усіх вельмож. Баязид дивився па козака з неприхованою хлоп’ячою цікавістю. Міхрімах переблискувала з-над білого шовкового яшмака великими, чорними, як у Сулеймана, очима, і не знати, що творилося в її душі. Зате добре знала Роксолана, що діється у її власній душі. Намір несподіваний, як одкровення, ударив їй у серце, вона в безсиллі піднесла руки до грудей, але не притиснула їх безпорадно, вчасно оговталася, показала обома руками Рустему-паші, щоб він вивів Байду з падолу, поставив його перед нею. Сам кинув цього лицаря в підземелля, сам мав видобути.

Дивилася, як легко ступає, наближаючись до неї, Байда. Щойно був у ланцюгах, ще й досі вони мовби дзвеніли на його потужному тілі, але не став рабом і на мить, дух його не погнобився, не зламався, не впокорився. А вона колись не мала в собі такої сили. Вона не боролася, не змагалася, її продавали на рабських базарах, відбираючи в неї все людське, кидаючи в світ тваринний. Раб, якого продають і купують, не має вибору. Але має пам’ять і глибоко заховано прагнення помсти. Воно приголомшує, воно вбиває, ніби знищує, а тоді народжує тебе заново і гримить у твоєму серці, як мідні дзвони на сполох.

Роксолана знов поглянула на Міхрімах. Сини — для султана, для влади, для боротьби за владу, а донька — для неї. Вона відомстить своєю донькою! Сама вже не могла повернутися назад, зате могла вернути народові своєму доньку. Сама не зігріється ніколи чужим сонцем і чужим щастям — знала це напевне, відстані між втратами щодалі зменшуватимуться для неї, байдужість заливатиме душу, тож треба долати байдужість, поки ще є сила. Помста і милосердя, милосердя і помста!

Рустем-паша підштовхнув Байду в спину, неголосно муркнув щось йому.

— Овва! — подивувався козак. — Сам султан турецький? Прийшов подивитися й почути? А ось я! Козак Байда, а там мої товариші! Збили кайдани з мене, то збивайте й з них. Бо де я мірю, там я вцілю, а де важу, там я вражу. Та тільки не випускай нас живими, султане, бо й матір твою я убив би, і батька рідного б спалив, і брата твого б зарізав, і доньку твою б украв, і над сестрою надругався б!

Тепер уже Роксолана знала напевне, що султан не вийде з лектики, щоб образливі слова козака не вразили його високої гідності. Так було ліпше й для неї. Сулейман мовчки віддавав Байду їй. Великий візир Лютфі-паша зворухнувся був, щоб підійти до неї, вона спинила його порухом голови. Рустема-пашу відігнала від козака суворим поглядом. Стояла перед оголеним до пояса велетнем безстрашно, з викликом у тендітній постаті, сказала йому неголосно своєю (і його!) рідною мовою:

— Підійди.

Він удав, що недочув, закрутив головою. Дивувався чи знущався?

— Кажу, підійди ближче. Він ступнув до неї.

— Я султанша сеї землі.

— Даруй, жінко, за мою обшарпаність. Козак душа правдива — сорочки не має. Вона повторила:

— Я султанша сеї землі. Турецької землі. Це він почув. З жалем промовив:

— Струснути б її всю нещадно. Шкода — не вийшло. Роксолана вперто пробивалася до його свідомості.

— Я — султанша.

Лиш тепер він схаменувся:

— О! Шана! Шана й ганьба!

— Але в моїх жилах тече кров така, як і в твоїх.

— Чорт тобі брат, а люципер — дядько, вельможна жінко!

— Я не слухатиму твоїх образ. Але прошу тебе уважно вислухати мене. Ти бачиш: сюди прибув сам великий султан Сулейман, перед яким дрижить півсвіту.

— А я з тої половини, яка не дрижить!

— З нами наш син Баязид і паша донька Міхрімах.

— Оте мале та погане?

— Ми з великим султаном даємо тобі свою доньку в жони.

— З кайданів та в родичання? Чорт йому й рад!

— Не перебивай, коли говорить жінка.

— Аби ж то!

— Тебе зроблять нашою.

— А що воно таке?

— Дадуть тобі санджак окраїнний на Дніпрі чи на Дністрі. В Очакові чи в Акермані.

— Запалися б вони вам усі в сиру землю!

— Дамо тобі воїнів. Велику силу матимеш. І за все це — захищатимеш нашу землю від кримчаків. Байда насторожився.

— Яку землю? Чию?

— Нашу. Вкраїнську.

— Та вона ж не ваша і ніколи вашою не буде!

— Моя земля. Така, як і твоя. Сказала вже тобі, що я — з України.

— Чом же не захистила досі України, коли так? Чом допустила, щоб витоптувала орда маленькії діти?

— Не вміла. Не мала змоги. Боролася за себе.

— За себе? Ну!

— От вигадала з тобою.

— А якби мене не було? Якби той утопленик не обдурив мене та не вловив?

— Тоді й не знаю.

— І ото ж так уже штучно, матері його ковінька: і султанська донька, і паша, і військо, а ти лиш стій та бережи свою землю. Що ж мушу за це? Сорочку останню? Так уже здерли! Шаровари ці ремінні, так і вони ж турецькі, бо доскочив Їх на турецькому ж господареві галери. Тоді що?

— Повинен ти змінити віру.

— Потурчитись та побусурманитись? Та хай мене сира земля по прийме!