— Я прошу тебе, лицарю, іменем нашої землі прошу! Байда рвучко ступнув на маленьку Роксолану, мовби хотів задушити цю кволу жінку.

— На віру твоїй поганую, на всіх вас! — І плюнув їй під ноги раз і вдруге.

Роксолана зойкнула і відсахнулася. Але не від розсатанілого козака, а від холодного голосу, що твердо пролунав з-за шовкових завісок султанської лектики: «Емір батишахум! Ченгеллемек!»

Веління султанові виконувалися негайно. «Емір батишахум!»—«В’яжіть його!»—і довкола Байди вмить завирувало. Навіть імами підступили ближче, повторюючи вдоволено султанові слова, бо ж вони були мовби прочитані з книги книг — корану: «Візьміть його і зв’яжіте! Бо він не вірив у аллаха великого».

Та не від цих слів зойкнула Роксолана. Не вони були страшні. Зв’язаного можна розв’язати. Ув’язненого — визволити. Але мертвого не воскресиш. Ніколи, ніколи.

А «Ченгеллемек!» означало: «Повісьте на гаку!» І нема рятунку. Вже Байду сповили сирицею і потягнули геть. І мерщій відвезуть на Галату й кинуть з високої вежі, в стінах якої стирчать величезні іржаві гаки, і він конатиме на одному з них день, і два, і три, і вже не знімеш його звідти, бо ж однаково вмре, загине, кінець. Боже, боже, нащо він так, нащо плюнув їй під ноги, а вже коли й плюнув, то хай би в лице, вона для того ще і яшмак відслонила б. Так їй і треба, так їй і треба.

Роксолана знесилено похитнулася, мовби зламалась. Здоровенні євнухи, які несли лектику, підхопили султаншу, помогли їй сісти поряд з Сулейманом. Той махнув, щоб прямували до карети. Все мовчки. Не озивався до Хасекі жодним звуком. Вона до нього теж. Не благала милосердя для нерозумного козака, не благала і не вимагала нічого. В постелі, в обіймах, на самоті з зорями й темрявою могла просити у султана хоч цілий світ, обіймаючи Сулеймана руками ласкавими, як шовк, знетямлюючи його, перетворюючи з володаря на раба. Але все те затаєно, в прихованості, у своїх жіночих володіннях на ложі своєї любові й ганьби, а не прилюдно, не при візирах, при муфтієві, при імамах і яничарах. Тут султан мав бути не приступним навіть для неї, тут всемогутній повелитель тільки він єдиний і завжди, і хай вірять у це всі і передовсім він сам. А вона? Мала б упасти перед ним на коліна, ридати, битися об брудний камінь, вимолювати помилування для того лицаря, для себе самої, для свого народу — і не могла. Народе мій, прости мене, хоч і не можеш! Бо вже я потурчилась, побусурманилась для розкоші турецької, для лакомства нещасного!

Все ж мала заплакати бодай у кареті, де ніхто не міг побачити. Але сиділа з сухими очима. Випрямлена, закостеніла, ніби й не дихала. Султанші не плачуть. А вона лишалася султаншею. Бо мала що синів. Не стримаєш сліз — наплачеш лиха на себе.

Сулейман читав суру Аль-іхляс з корану. Очищення віри. Повторював вірші сури кільканадцять разів. Тоді глухо промовив:

— Я звелю відпустити всіх, хто був з ним. Цього вже не вернути, а вони хай ідуть у свою землю. Роксолана гірко зітхнула.

— Що ж понесуть із собою? Хіба що пісню про мужнього Байду? Ой п’є Байда мед-горілочку, та не день, не нічку, та й не в одиночку. Прийшов до нього сам цар турецький: «Що ти робиш, Байдо, Байдо молодецький? Кидай, Байдо, Байдо, байдувати, бери мою дочку, та йди царювати».

У давніх греків було: тим, хто пропав безвісти, кого проковтнули хвилі океану або вогнедишні вулкани, розірвали дикі звірі, склювали хижі птахи, всім цим нещасним споруджували кенотафи, могили без тіла, бо тіло — це вогонь, земля або вода, а душа — це альфа і омега життя, і їй слід возвести святилище. Хай буде святилищем безстрашному Байді пісня, розпочата ним самим, продовжена, може, й нею, докінчена її народом, який навіки збереже мужнього козака в своїй пам’яті. Так дух убитих воскресає і перемагав убивць. Тіло куди попхнеш, туди й похилиться, а дух вистоїть. Ось сила і безсмертя духу! А той, хто вбиває інших, убивав передовсім себе. Повільно, жорстоко, неминуче.

Султан і в гадці не мав, що в Роксоланиній голові клубочаться такі безжальні думки. Розбундючений від самовдоволення, упивався своєю владою, своїм могуттям, мабуть, шкодував, що тим часом може виказувати все це лиш перед одною жінкою, хай і найдорожчою, найвище піднятою.

— Хай ці люди повернуться в свої степи і розкажуть усім, яка недоторканна священна особа султанші.

— Моїй особі нічого не загрожувало, мій султане.

— Я повинен був захистити твою гідність.

— Але ж не ціною чийогось життя! Хіба я просила коли-небудь аж такої ціни, ваша величність? Він не слухав її.

— Ти хотіла просити за Міхрімах.

— Мені здається, що це було тисячі літ тому. І вже минули всі часи. І тепер пізно і безнадійно.

— Але ти хотіла, щоб ми видали її за слов’янина. Здригнись — і не стане мрії. Все життя в здриганнях. Як вона ненавиділа цього чоловіка! Нопередавано і безмежно ненавиділа і водночас прикута була до нього навіки золотим ланцюгом. Як у легенді про початий світу — боги звісили з неба золотий ланцюг, здоб поєднати навіки небо і землю. Так поєднані й чоловік із жінкою. Золотий ланцюг хтивості, продовження роду, вічності. Любити й мовчати — як це тяжко. Та стократно тяжче ненавидіти й не мати змоги, не сміти виказати свою ненависть!