— А що це таке — доскочити?

Вона засміялася тихо, приховуючи глумливість:

— Це означає: наблизитись до чогось так, що воно стає твоїм.

Він простягнув руку. Рука була важка і пожадлива. Ще й не знаючи, які будуть слова Хасекі, які прохання, готовий був на все відповісти: «Так! так! так!» Аби лиш мати під рукою це полохливе тіло. Може, полюбив її колись саме за те, що нічого не просила, не вимагала, не виказувала примх, була легка в поводженні, як і її тіло, а тоді навіть не помітив, як ставала схожою на інших жінок, що набридають у своїх домаганнях, бо ж однаково не могла уподібнитися нікому на сім світі, була єдина, єдина, єдина!

— Ніхто не уникне своєї долі на сім світі, навіть аллах, — ще пробурмотів Сулейман, мовби намагаючись виправдати свою непоступливість. Але Роксолана вже знала, що султан готовий сказати «я подумаю», треба тільки дати йому час для відступу з належною честю. Вона довго лащилася до суворого володаря, вміло чергувала чари своєї душі і свого легкого й слухняного тіла, аж тоді прошепотіла йому в тверде вухо, так ніби лякалася, щоб хтось не підслухав:

— Мій повелителю, повезіть мене в Еді-куле, щоб я побачила цих загадкових лицарів!

Він ще пручався, спробував одсторонитися від неї, відслонитися, бодай одхилитися, але вона не пустила, руки, хоч і тоненькі, були дужі, обіймали Сулеймана з такою силою, що він здався і притиснувся до Роксолани ще міцніше.

— Мене і наших дітей Баязида і Міхрімах, ваша величність. Султан все ж зробив останню спробу опору:

— Міхрімах? А навіщо їй це видовище?

— Вона вже чула про козаків. Навіть посилає їхньому ватажкові Байді їжу. В неї добре серце.

— Негоже для доньки султана.

— В такому віці я подарувала вам сина Мехмеда, мій падишаху. Але Мехмед в Едірне, Селім в Кютах’ї. Джихангір занадто малий для таких видовищ. Тому й прошу вас, щоб з нами поїхали Баязид і Міхрімах.

Що може дати любов, крім клопотів?

— Я подумаю, — сказав султан.

Кожний виїзд султана з Топкапи — державна подія. Чи то виїздить він на молитву, топчучи конем широкі малинові сукна, які простеляють від брами Баб-і-Гумаюн до Айя-Софії, чи то їде на війну, чи на столичні урочистості сурнаме — щоразу розставляються від самих брам Топкапи уздовж усього шляху султанового наймані крикуни, які ревуть щосили: «Падишах хим!» — «Слава султанові!» Юрба, рада видовиську, гуде й клекоче: «Гу, гу, гу!» Біжать дурбаші, готові вбити кожного, хто трапиться на дорозі, дзвенить коштовна збруя на конях, стукають мідні золочені колеса султанської карети, в якій Сулейман сидить з султаншею Хасекі, ховаючись за шовковими завісками, і чиясь легка рука щоразу ледь піднімає завіску, і натовпи ревуть що натхненніше, здогадуючись, що то рука чаклунки Хуррем, яка навіки впіймала серце їхнього падишаха в тугий зашморг свого бурштинового волосся.

Як прекрасно відчувати любов свого народу за таку невисоку ціну!

Сліпучо-біле, мов жіноче тіло, повітря, буйні барви витанцьовують і несамовитіють на домах, мінаретах і деревах, велетенські житла аллаха — джамії, гробниці-тюрбе, де в мовчазній величі під розкішними мармурами й тканинами сплять султани Фатіх, Баязид, Селім, палаци вельмож, дерев’яні халупи бідноти, хамами, водограї-чешме, криті базари, вузькі вулички і брудні площі — а над усім велетенське сонце, мов вогняна куля.

За султаном їхали його діти — Міхрімах у закритій кареті, Баязид з Гасан-агою і збройним супроводом, їхав великий муфтій з імамами, великий візир з візирами, каді Стамбула зі своїми ясакчі, мухзірами, дідобанами й шехір-емінами, ішли охоронці, музиканти, яничари, тоді придворна челядь, чашнігіри, шербетчі й хельваджі з солодощами для султана і його супроводу, меткі міскчібаші розбризкували навсібіч мускус і бальзами, щоб сморід натовпів не турбував священні ніздрі падишаха і його великої султанші. І все це сяяло золотом, коштовним камінням, одяг на вельможах, на воїнах, на челяді вигравав такими дикими барвами, що хотілося затулити очі, і Роксолана опускала завіску, відкидалася на шорсткі парчеві подушки, крадькома зиркала на закам’янілого в султанській величі Сулеймана. Нічого страшнішого немає на світі, ніж завойовники. Тепер готові рубати голови кому попало за те, що згоріло десяток нужденних халуп, а самі ж спалили півсвіту! Фатіх, захопивши Царгород, не пощадив ні притулків людських, ні домів божих. Літописець, здригаючись серцем, писав: «Пожжьен бысть град й церкви несказ’ьны лепотой, им же не може число сьповедати>>.

Православного патріарха вигнано з Софії і накладено на нього пешкеш у три тисячі дукатів, а собор перетворено на джамію, забіливши вапном безцінні мозаїки. Поруйновано найславетніші будівлі Царгорода і там поставлено джамії на честь султанів. Джамію Фатіха — на місці церкви Апостолів, джамію Баязида — де була церква Божої матері Халконстант, джамію Селіма — де стояв монастир Спасителя. З церкви Іоанна Богослова зробили звіринець. Нескоримий воїн християнський Юрій Побідоносець щоночі з’являється в Айя-Софії і веде невидиму війну. Вранці на стіні знаходять сліди крові. Мусульмани витирають кров, але плями проступають знов і знов.