Він стояв так довго і з таким збаранілим виразом на обличчі, що Роксолана засміялася й махнула рукою:

— Бачу, яка це для тебе радість, візире. Я передай його величності султану. А тепер можеш іти. Гасан-ага скаже тобі, коли маєш приступити.

Знову вів його Гасан-ага палацовими переходами, але тепер уже Рустом кепкував у душі з самого себе. Згадував, як у корані сказано про коней: завжди тільки благородні. А вершники — тільки вірні. Благородство вершникам і не снилося. Отак і йому. Навіть до конячого благородства не доросте ніколи. Завжди і вічно лишатиметься вірним.

Згадав, як їздив тоді з султаншею. Попервах біг поряд з її конем, не наважуючись триматися навіть за стремено. Тоді вона запрагнула їзди справжньої, він вимушений був теж сідати верхи, проте мав триматися завжди тільки позаду, так що кім’яхи землі з-під копит Роксоланиного коня летіли на нього, били йому в обличчя, заліплювали уста й очі, але пахли такою надією, що Рустем сміявся в душі. Тепер його названо візиром, а кім’яхи землі з-під копит коня султанської доньки знов заліплюватимуть йому обличчя. Що ж змінилося? Як подумати, то мала втіха стати пашою або й візиром. За що тут стають тим або тим? Один став пашою за те, що вмів свистіти по-пташиному, інший готував, як ніхто, чорну квасолю, ще інший читав султанові перських поетів перед сном так занудливо, що султан засинав після першого бейта, ніколи, власне, й не чуючи читання. А він сам став пашою за те, що вмів розсмішити похмурого Сулеймана. Окрім того, ніколи нічого не просив у султана ні для себе, ні для будь-кого, ні в що не втручався і не викликав заздрощів. Не викликав, поки не вилазив з конячих стійл. А став пашою, назвали його візиром — і вже все тут у столиці сколотилося, і, поки він доскакав од свого Діярбекіра, вже йому не диван, а самі кім’яхи з-під копит коня султанської доньки. Від кого тут залежить твоя добра слава? Від людей, які самі нею ніколи не відзначалися?

ПОЖЕЖА

Про столицю казали: «Якби Стамбул не горів, усі пороги в ньому були б золоті». Або ще: «В Стамбулі пожеж хоч одбавляй, а в Анатолії податків хоч одбавляй».

Рустем-паша вранці був з своєю сановною ученицею на Ат-Мейдані. Міхрімах не схожа була на свою матір. Та одразу збагнула науку молодого стайничого, а ця маніжилася й дурила голову новоспеченому візиру, так ніби заповзялася вивести його з терпцю. Марні сподівання! Рустем тихцем спльовував у жорству під ноги коневі, терпляче вихекував, тюпаючи поряд з занудливою вершницею, тепер уже твердо знаючи, що в диван він в’їде коли й не на власному коневі, то слідом за конем, який везе на собі Міхрімах. Коли підсаджував на коня султанську доньку й відчував під твердою рукою своєю м’яку вельможну плоть, мовби аж здригалося щось у ньому. Дивувався й ненавидів себе. Помічати чиєсь тіло означало помічати й тіло власне. А він досі, здається, й не зауважував його, вигострюючи на бруску ненависті свій непокірний дух. Він сердито сплюнув від неприємного відкриття і зробив це так одверто, що Міхрімах помітила й стала вередувати ще дужче, ніж завжди. На щастя, Рустема порятувала того ранку пожежа.

Загорілося далеко, аж по той бік Халіджі на корабельних верфях і в єврейській дільниці Хаскйой, але вогонь одразу перекинувся через затоку, а ще швидше полинув по Стамбулу розпачливий крик: «Янгуйн! Янгуйн!» — «Пожежа! Пожежа!» — і все живе бігло в той бік, де панувало полум’я, одні бігли з обов’язку, другі — з цікавості, треті — позловтішатися. Гасити пожежу мали право тільки яничари. Хоч коло кожного дому повинна стояти велика діжка з водою і хазяїн зобов’язаний був тримати драбину заввишки з свій дім, що згідно з приписами не міг перевищувати двох поверхів, лити ту воду на вогонь могли тільки яничари, що наглядали за міською дільницею. Вони прискакували на пожежу перші, оточували палаючий будинок, відганяючи шаблями навіть господарів, коли бачили, що в домі є щось цінне, мерщій тягнули з вогню, а так ждали, поки згорить, знаючи, що срібло й золото перетвориться на зливки, які легко знайти в попелі, а все інше не мало для них вартості.

Щойно зачувши крики про пожежу, Рустем збагнув, що може відкараскатися від примхливої принцеси, і сміливо притримав коня Міхрімах.

— Ваша високість…

— Що тобі?

— Дозвольте сьогодні припинити нашу науку. Міхрімах зиркнула на нього поверх яшмака своїми очиськами, в яких зібрано було все найлихіше і від султана і від султанші. В Рустема засмоктало під ложечкою від того погляду, на язикові йому так і крутилися слова тяжкі, як каміння, але загнав ті слова в такі глибини, звідки не могли видобутися. Намагаючись надати покірливості своєму грубому голосу, понуро сказав:

— Пожежа.

Гадав, що цим пояснив усе. Але Міхрімах була іншої думки:

— Пожежа? То й що? Погорить і перестане.

— У себе в Діярбекірі я звик…

— Тут Стамбул. А в Стамбулі є кадій, який за все відповідає. Рустем не стерпів:

— Ваша високість! Ви не знаєте цього старого ошуканця? Йому хай згорить хоч і весь Стамбул, він дутиме в одіту дудку: