— Аллах проти всіх, і я теж проти всіх. А всі проти мене, — казав Рустем.
Він був самотній, як аллах.
Може, відчув те султан Сулейман, який, власне, теж був безнадійно самотній на цім світі, і возвисив Рустема, зробивши його згодом начальником султанських стаєнь — імрахором. Здається, було тільки троє людей у безмежній імперії, з якими падишах любив розмовляти: улюблена дружина його Хасекі, всемогутній Ібрагім і цей похмурий боснієць, просякнутий гострими запахами кінського поту й кінської сечі. Султанові подобався похмурий Рустемів гумор і нещадний його язик. Сам належав до людей похмурих, але вимушений був ту похмурість поєднувати з величчю, бо того вимагало його становище. Тому залюбки слухав чоловіка, не скутого ні обов’язком, ні становищем, чоловіка коли й не вільного до кінця, зате свавільного. Тридцятирічним Рустем уже мав звання паші, хоч не відзначився ні в битвах, ні в чомусь іншому, а вмів тільки доглядати коней, сідлати їх, скакати на них і жити з ними.
Ібрагім, який ревниво прибирав усіх, хто норовив зайняти бодай найменше місце в султановому серці, зоставався безсилий лише перед двома: перед Роксоланою, чари якої перевищували його хитрощі, і перед Рустемом, може, єдиним чоловіком в імперії, який говорив усе, що думає, і просто вбивав своїми словами. Про Ібрагіма, коли той став всемогутнім великим візиром, а тоді вже й називався другим султаном, безжально винищуючи всіх супротивників, Рустем сказав: «Якби сам аллах прийшов на землю, то і йому б Ібрагім звелів накинути па шию чорний шнурок».
Ібрагім відплатив імрахору, вирушивши в похід проти перського шаха. Коли зимував у Халебі, прислав Рустемові в Стамбул фірман, яким давав йому санджак Діярбекір, на самому краю імперії, коло кизилбашів. Височезні гори, вічні сніги, пустельність, свавільні ріки, що метаються по рівнині, міняючи свої русла, дикі племена, які ніколи не вгамовуються. Але названо тебе нашою — їдь на врядування. Рустем попросив султана, щоб його залишили в Стамбулі коло стаєнь, та Сулейман не захотів втручатися в дії свого всемогутнього улюбленця.
«Ось приїде Ібрагім з походу, тоді скажу, щоб тебе повернув назад».
Та, мабуть, забув, а може, й сказав, але Ібрагіма незабаром убито, і нікому було виконувати султанове повеління, — так Рустем зостався в Діярбекірі. Знав, що прихвоснів при дворі цілі хмари, тож продертися крізь них, щоб дістатися до султана, годі й думати. Хоч тепер, як санджакбег, Рустем вимушений був мати справу з людьми, але однаково не міг позбутися відчуття самотності, про яку забував лише тоді, коли зоставався з кіньми, коли йшов до стайні, де було чисто, як у мечеті, а тяжкий запах кінської сечі й гною мовби відгороджував його від метушняви й нудьги світу.
Знов, як і колись, любив Рустем (тепер уже паша з пишним супроводом) їздити верхи на копі ночами, скакати по бездоріжжю під чужими зорями, не знати куди, не знати навіщо.
Самотній, як чужа зоря на вечірньому небі.
На все життя запам’ятав останню свою ніч в Діярбекірі. Як скакав увечері на коні, а між деревами гнався за ним вузенький, мов ниточка, золотий серпик місяця-молодика, ковзав по небу нечутно, загадково, не відставав і не переганяв, але от дорога зробила закрут, і місяць опинився далеко попереду, і тепер уже він утікав, а Рустем доганяв його і не міг догнати. Тоді дорога вистрибнула зненацька на темну округлу вершину, всю в високих деревах, і місяць упав униз і тепер проковзував між стовбурами, мало не коло коріння, але тут дорога знову пішла в долину (Рустем відчував це, зсовуючись під вагою власного тіла на передню луку сідла), кінь ніс вершника вниз, нижче й нижче, земля під копитами вже не видавала повного звуку, як на вершині, а м’який, приглухлий, копита не стукали, а мовби чалапкали, дерева розступалися ширше й ширше, внизу розлягалася безмежна тьмаво-голубувата рівнина і над нею — величезне, так само тьмаво-голубувате небо, і десь на страшній висоті, над самою Рустемовою головою, висів серпик молодика. Тепер місяць висів непорушне, але хоч як Рустем гнав коня — далеке мертве світило не наближалося, було недосяжне, як доля.
Рустем притримав коня, пустив його ступою, довго так їхав, як чоловік, що не має куди поспішати. І тут, посеред ночі, на незнайомій дорозі наздогнав його султанський гонець із Стамбула і вручив фірман од самого падишаха. Гонець з дев’ятьма охоронцями мав скакати з Стамбула вдень і вночі, роблячи лиш необхідні перепочинки в караван-сараях і ханах, щоб вручити султанський фірман паші там, де й коли його знайде, і фірман мав бути прочитаний негайно, і так само негайно мало виконуватися веління падишаха.
Чауші присвічували Рустемові запаленими сухими гіллячками, поки той ламав печаті на дорогоцінному посланні й, голосно дихаючи, повільно читав фірман. Султан кликав його до столиці, давав високе звання візира, вводив у свій диван і велів, кинувши все, прибути якомога швидше до підніжжя його трону.
Галузка згасла, і ніхто не бачив виразу обличчя похмурого паші після прочитання фірману. Рустем зітхнув, подумав сам собі: «Назовуть візиром — однаково, що дадуть змію в руки: втримати не зможеш, бо слизька, а випустиш — зітнуть голову». Але змовчав, поклав на знак покірливості фірман собі на голову, тоді поцілував султанську тогру, гукнув своєму супроводу майже жваво: