Рустем з’явився перед Міхрімах так само слухняний, як і досі, притримував повіддя її коня, тюпачив слідом, коли султанська донька їхала скоком.

— То як, загасив пожежу? — поцікавилася вона.

— Само погасло.

— Чому ж гибів там стільки?

— Ловив паліїв.

— І впіймав?

— Трохи.

— Хто ж вони?

— Козаки.

— А що це таке?

— Ніхто не знає. Звуться так, ось і все. Прискочили з-за моря на човнах. У Сінопі попалили все, пограбували, захопили коней — і сюди.

— Не злякалися Стамбула? ’ — А чого їм боятися?

Міхрімах зупинила коня, довго дивилася на візира. Бачила багато спокійних людей, серед них найспокійніший — батько її султан Сулейман, але такого чоловіка, як цей колишній султанський конюх, чи й знайдеш ще на світі.

— Чом же не розповіси про них?

— А що розповідати? Вони доскочили до Ускюдару, а я наскочив на них. Нас було більше — ми й зверху. Сімдесят і двох одвіз в Еді-куле. Ватажка їхнього теж. Тепер гризе свої кайдани.

— Як то гризе?

— Зубами. Лютий чоловік і силу має несамовиту. Міхрімах вдарило в голову: це з України, з материної землі! Розповісти їй! Негайно! Але ж була не просто дівчиною, а султанською донькою, настрої мінялися в неї з такою швидкістю, що й сама не встигала дивуватися. Вже наступної миті загукала:

— Поведи мене туди!

— Куди, ваша високість?

— О аллах, який ти недотепа! До того козака! Я хочу його бачити!

— Козак — поки на волі. А в Еді-куле ні козака, ні чоловіка.

— Хочу його бачити!

— Ваша високість, навіть імам не поможе повішеному.

— Сказано тобі! Піди скажи моїм євнухам — вони проведуть мене й без тебе.

Євнухи стовбичили на Ат-Мейдані, не спускаючи з ока Рустема-пашу й Міхрімах, так ніби візир був кіт, а принцеса — пташка або миша.

— Ці проведуть, — промурмотів Рустем. — Ці проведуть і заведуть куди хоч. А вам би, ваша високість, не треба в те паскудне, місце.

— Не твоє діло!

— Я тільки до того, що коли віз розбився, то завжди знайдуться охочі вказати дорогу, та тільки ж їхати нема на чому. | У Міхрімах знову змінився настрій:

— Не хочу я туди їхати. Це, мабуть, так страшно. І цей козак… Як його звати?

— Козак та й усе.

— Ім’я!?

— Що ім’я? Для мертвих — все однаково. Сьогодні його ще звуть Байдою. А звелить його величність султан — і…

— Байда? Що це?

— А хто може знати? Мабуть, чоловік, який любить пити та гуляти, ну й знічев’я помахує шабелькою.

— Я пошлю йому ласощів.

— Ваша високість, які ж ласощі для чоловіка, що йому завтра відрубають голову? Вже коли посилати, то меду та горілки.

— Що це таке?

— Напої, які вживають християни, щоб піднести дух.

— Хіба не підносить духу молитва?

— Молитва — для правовірних. Від неї вони навіть п’яніють так само, як від крові.

— Як ти смієш? Правовірні п’ють тільки воду.

— Ваша високість, водою вони вже запивають. А п’ють кров. Від неї й п’яні. Як сказано: «Купайтеся в крові їхній».

— Пошли тому козакові все, що треба. І скажеш мені завтра. А в самій знов колотилася думка: «Розповісти її величності султанші! Негайно розповісти матері! Бо це ж з її землі! Чи всі там такі?»

А до Рустема знов прискіпливо:

— Хіба ніколи не було більше козаків у Еді-куле? Чом я не знала?

Він був спокійний:

— Ваша високість, вони не добиралися до Еді-куле. Занадто далеко. А цей добрався. Забув про мудрість: перш ніж украсти мінарет, приготуй для нього сховок.

БАЙДА

Що починається нещастям, кінчається тож нещастям. Завжди довідуєшся про найважливіше занадто пізно. І хоч вість про козаків у Еді-куле, мовби змагаючись, принесли їй Гасан-ага, Міхрімах, навіть сам султан, Роксолана знала, що вже пізно, що нічим не зарадиш, та ще й цей неповороткий і незграбний Рустем цього разу виказав недоречну меткість і дав Су-лейманові прекрасну нагоду виставити перед усім Стамбулом винуватців страхітливої пожежі, яка зжерла мало не половину столиці, звинуватити цих нещасних, не питаючи їхньої провини, бо переможений завжди спровинений і завжди платить найвищу ціну. Гасан приходив до неї щодня, вона допитувалася:

— Як вони там? Що робить той, якого ти називаєш Байдою?

— Ваша величність, він співає.

— О боже! Що ж він співає?

— Пісні. Складає собі сам. Остання така: «Ой п’є Байда мед-горілочку, та не день, не нічку, та й не в одиночку!..»

— Це Міхрімах послала йому їсти й пити. Моя дитина!

Гасан-ага сумно всміхався самими очима. Якби ж то султанша могла бачити, як їсть і п’є Байда в підземеллях першого ката імперії Джюзел-аги.

Та жінці не завжди треба знати, бачити — вона наділена незбагненним умінням відчувати. Несподівано весь світ для Роксолани замкнувся на тому дивному Байді з його товаришами, жила тепер у якомусь лихоманковому напруженні, ждала щодень вістей з Еді-куле, ганяла туди Гасана, двічі кликала до себе Рустема-пашу і обидва рази проганяла з невластивою для неї злістю, бо нічого іншого не міг викликати в ній цей незграбний і так по-дурному запопадливий босняк, який запрагнув перевершити всіх султанських візирів на чужому лихові. І це ж вона повернула цього нелюда з забуття, прикликала до столиці!