— До мене дійшли (чутки, що ти ’вимагаєш у султана роздати всіх одалісок з гарему? Чи то правда?
— А коли правда, то що? — шорстко спитала Роксолана. — Хіба не записано в пророка: «Ніколи не досягнете ви благочестя, поки не будете витрачати те, що любите»?
— Ти, може, хотіла б закрити гарем? Такого ще ніколи ре бувало. Я не допущу ганьби падишаха.
— Чому ж допустили власне зганьблення, .коли султан Селім занедбав своїх жон і знаходив утіху з юнаками?
— Ти! Як смієш? Гяурка!
— Я султанша і така сама мусульманка, як і ви, моя валіде.
— Я виховувала свого великого сива.
— А ви впевнені, що він — ваш син?
Султанська мати вхопилася за груди. Такого ще їй не наважувався казати ніхто. Мала серце чи ні, але вхопилася саме за те місце, де воно б’ється у всіх людей. Роксолана (покликала на поміч. Прибігли євнухи, гаремний лікар. Валіде була бліда, як смерть, не могла. вхопити віддиху, безпорадно ворушила пальцями, ніби хотіла впіймати, затримати життя, що вислизало, відлітало від неї. Врешті прийшла до тями, євнухи поклали її на парчеві ноші, обережно понесли до її покоїв. Роксолана спокійно сиділа, взявши на руки малого Баязида, не провела валіде навіть поглядом, не бачила, якою ненавистю блискали очі султанської матері, як здригалися її чорні губи, ніби п’явки або змії. Хай! Не лякалася тепер нікого. Ще недавно була —беззахисна і безпорадна. Тоді єдиною своєю зброєю мала своє тіло, ще не знаючи його сили і не вірячи в нього, бо то ж тіло стало причиною її неволі, її прокляттям і нещастям. Згодом стало вибавленням, знаряддям свободи, зброєю. Тепер її зброєю буде султан. Виставлятиме його перед усіма. Захищатиметься ним і нападатиме теж ним. Ця мудрість відкрилася їй у ’тяжкі дні самотності й недуги, в хвилини, коли вже здавалося, що вмирає. Ожила, щоб боротися й перемагати. Всіх!
КУЧУК
Стамбул поставав у всій своїй обідраній, брудній, пересиченій диким життям красі. Тілесні корчі вулиць. Голуби коло мечетей. Неробство й сновигання тисяч людей. Гуляння замість сміху й плачу. Гуляння від голоду. Від розпачу. Від самотності. Найспесивіша й найзамурзаніша юрба жебраків, яка будь-коли ходила по землі. Шаріат дозволяв жебрати старим, бідним, сліпим, паралічним. Каді Стамбула призначав головного поводиря жебраків — башбея, який видавав посвідчення на право збирати милостиню. Дозволялося жебрати в базарні дні — понеділок і четвер. Ходили по вулицях і площах із знаменами, ніби і воїни. До них приєднувалися бідні софти—хто там розбере, де і жебраки, а де мусульманські учні Їсти хочуть усі. Немає ненажерливішої істоти на землі, ніж людина, а Стамбул — найненажерливіша з столиць світу. Так велося ще від грецьких імператорів, недарма ж Фатіх уже й після завоювання Константинополя, цілих три роки не наважувався переносити туди столицю з Едірне. Султан Селім, який провів усе своє царювання в походах, не вельми переймався Стамбулом, не дбав про столицю, встановлені (Ще за Фатіха норми постачання Стамбула не змінювалися, а тим. часом місто росло, кількість нероб побільшувалася щодня, зажерливості столиці не було ні впину, ні меж, і, коли Сулеймаи після походів на Белград і Родос на кілька років засів у своїх палацах, він вжахнувся від Стамбула, який постав перед ним велетенським, вічно роззявленим ротом, бездонною горлянкою, невситимим шлунком. Столиця зжирала все надбане провінціями в один день, ковтала одним ковтком і знов була голодна, невдоволена, це була якась прірва, готова поглинути цілий світ, "ненаситний молох, який вимагав принесення йому в жертву всього живого, жертя й питва, одягу й молитов, дров і ходи, посуду й прянощів, зброї й квітів, солодощів і солі, мудрості й вогню, мечетей і базарів, коней і кішок, рабів і розбійників, суддів і підмітальників вулиць. Вдень і вночі з усіх усюд везено до Стамбула сушею й морем хліб і м’ясо, рис, мед, олію — для страв і для освітлення, сир, садовину й городину, прянощі, фарби, хутра, оздоби. З Румелії й Анатолії йшли безконечні отари овець, з Волощини й Молдавії воли, з Криму коні, продовольство прибувало до пристаней Текфурдаг, Геліболу, Гюмюль-дюйне, Ун-капани. Коли великим візиром став Ібрагім, вій, за порадою Скендер-челебії, встановив по всій імперії жорстокий облік усього живого, всього, що виросло й могло вирости, провінціям, санджакам і найменшим казам встановлювалася кількість баранів, які мали бути вигодувані. Стамбул мав знати про кожну дійну вівцю в найвіддаленіших закутках величезної держави, точно вказувалися строки поставок м’яса для столиці і навіть породи овець. Отари мали прибувати до Стамбула не пізніше дня Касіма з Румелії й Анатолії, бейлербею Діярбекіру велено було постачати туркменських баранів з Зулькадарли для султанського палацу, встановлено було ціни на овець: та, що котилася один раз — 20 акча, двічі — 25, тричі — 28 акча. Стамбульський кадій через призначених ним наглядачів за ринками — мухтесібів стежив, щоб не порушувано встановлених цін і порядку торгівлі. Чужоземні купці мали право продавати тільки оптом, в торговельних рядах стояли купці стамбульські. Призначені кадієм еміни стежили, щоб найперше закуповувалося все для султанських палаців, потім для двору великого візира, членів дивану, великого муфтія, дефтердара, для яничарів і челяді, лише тоді дозволялася вільна торгівля. З відома кадія мухтесіби встановлювали ціни на хліб, м’ясо, городину і садовину, на ячмінь і пашу для коней. Городина й садовина мали бути свіжі, коні — підковані. Товари якісні. Терези справні. Аршини не вкорочені. Мухтесіб ходив по ринку, служки несли за ним фалаку — схожу на смичок товсту палицю з міцною вірьовкою — символ влади й покарань. Спровиненого купця негайно карано. Служки мухтесіба скручували йому ноги фалакою і давали тридцять дев’ять ударів по п’ятах. Мухтесіб міг проколоти мочку вуха порушникові законів торгівлі, розідрати ніздрю, відрізати вухо. Двічі на рік стамбульські базари об’їздив, переодягнувшись, великий візир, щоб простежити за тим, як несуть службу мухтесіби.