— Чула про Гульфем, Кінато?

— О боже, — сплеснула руками та. — Моя султаншо, ця лахудра намірилася замінити вас не тільки в султановій постелі, а й на троні! Чи чувано таке? Похваляється, що падишах триматиме її коло себе, аж вона приведе йому спадкоємця, наплодить сипів, як ви, ваша величність! А ця ж товстозада безплідна, як трухлявий пень. Усі це знають, знав і вона, тепер молиться аллахові, щоб послав плодовитість її холодному лону, хоче будувати мечеть — а не поможе ніщо, ніщо й ніколи. Хал навіть вийде за браму Баб-і-Гумаюн і припаде до ніг безсоромного діда Хімет-деде, що сидить там під чинарою і робить гидкі речі з усіма стамбульськими дівчатами, які хочуть понести.

— Щастя, коли жінка в усьому лишається жінкою. Правда ж, Кінато?

— О боже!

— Ти так само справжня жінка, як і я, не те що ця ледащиця Гульфем. Правда ж?

— О боже, ваша величність!..

— А ти, Кінато, хотіла б потрапити на священне ложе?

— Я? О боже! Моя султаншо! Хто б же в гаремі не хотів? Але як, як? Про це страшно й подумати…

— А коли я подумаю за тебе?

— Ви? О боже!

— Купиш це право.

— Куплю? В кого?

— У Гульфем.

— В Гульфем? Як? За що?

— За гроші. Вона потребує тепер великих грошей, а тим часом їх не має, та й навряд чи матиме. Треба помогти їй. А вона хай поможе тобі. Я дам тобі грошей, а ти запропонуй їх Гульфем за право піти до султана.

— О боже! Моя султаншо!

Кіната впала коло постелі, вхопила руку Роксолани, цілувала її, обливала слізьми розчулення і радості.

— Встань і відпусти мою руку, коли не хочеш її відірвати. Бачиш, яка я слаба. Візьми там шкіряну торбинку з дукатами. Вистачить тобі відкупити в Гульфем не одну ніч.

— А султан? Ваша величність, що скаже султан?

— Це вже залежить від тебе.

— О боже!

Коли якоїсь ночі мовчазний кизляр-ага впустив до султанової ложниці білотілу Кінату, Сулейман ледь не кинувся на одаліску з ножем.

— Як ти сюди потрапила? — похмуро запитав він, відступаючи від неї у темряву, так ніби справді остерігався сам себе. Кіната впала на килим.

— Мій султане, я вблагала Гульфем поступитися мені цією радістю.

— Як ти сюди потрапила, питаю?

— Я купила цю ніч у Гульфем.

— Купила? — Султан ляснув у долоні, кизляр-ага зродився у ложниці, мов дух.

— Повтори, що сказала, — звелів Сулейман Кінаті.

— Я купила цю ніч у Гульфем.

— Чув? — підвів очі султан на боснійця. — Твого султана продають, як мішок вовни. Що роблять з тими, хто продає султана?

Він відвернувся, і кизляр-ага мерщій попровадив із ложниці дурну одаліску.

— Щастя твоє, що його величність не згадав про тих, хто купує, — процідив він крізь зуби, штовхаючи Кінату поперед себе в сутінок довжелезного коридора.

А від Гульфем не лишилося нічого. Тільки відчаєний крик посеред ночі в надрах гарему, але які ж бездонні ті надра, щоб вирвався з них крик назовні! Може, й грозилася нещасна одаліска, може, кликала на поміч всемогутнього султана, але ніхто не чув, а євнухи, які зашивали її у шкіряний міх і тягли через ’ сади гарему до Босфору, були глухі, пімі, сліпі, бо наділені тільки єдиним даром: слухняністю.

Роксолані вість про смерть Гульфем принесла Кіната. Упала до її ложа, тіпало її всю від ридань.

— О боже, боже! Вбили! її вбили, о боже ж мій! Довго не могла видобути з неї Роксолана, кого ж убили, хоч уже й здогадувалася. Коли ж почула, то сказала:

— Бачить бог, не хотіла я її смерті.

— І я теж не хотіла, о боже!

— Та й хто хотів? — сказала Роксолана й собі заплакала. Вони довго плакали обидві, вже, мабуть, не так і за нерозумною Гульфем, як над своєю нещасною долею, бо хто в гаремі може бути щасливий. Тоді Кіната крізь схлипування і здригання проговорила тяжко:

— Це ж і мене… о боже… ваша величність… вони й мене…

— Не бійся, тебе не зачеплять.

— О боже, ваша величність, захистіть мене, не дайте!

— Кажу: не бійся. Зоставайся у мене. Спатимеш тут. Ніхто тебе не зачепить.

— Чи я посмію, о боже! Ви ж така боляща.

— Я вже здорова, Вже встаю. Не віриш? Ось дивися Справді підвелася з ложа, пройшлася по великому своєму покою, м’яко ступала по пухнастих килимах, дослухалася до тихого дихання найменшого свого синочка, до тихого дзюркоту води в мармуровому водограї, раділа, що вона живе, що здоров’я повертається до неї, без кінця повторювала чиїсь вірші: «Чи лев ти, чи осел, орел, а чи ворона — кінець у всіх один: землі холодне лоно. Впадеш як стій і не струснеш із себе ні миші, ні змії, ні тлі, ні скорпіона». Хай вмирає хто хоче, а вона житиме далі! Вона ляснула в долоні.

— Одягатися! — крикнула до Нур, яка з’явилася у покої. — Одягатися! Все червоне! Викинь оці жовтяки. Щоб я не бачила більше нічого жовтого. Звідки воно тут понабиралося?

— Ваша величність, ви так хотіли, — несміливо нагадала дівчина.

— Хотіла — тепер не хочу! Тільки червоне! І більше нічого, ні прикрас, ні золота, нічого, нічого! Червоний шовк, як кров, і я в ньому червона, мов ранкова троянда!