— Тобі дано султанську сестру, яка ще більше пахне золотом, — усміхався в бороду Скендер-челебія. — Тепер ти прикутий до цього металу навіки, і вже не порятує тебе ніяка сила. Золото— найвища святість на цім світі.

— Ти чув? — обурено сплескував руками Ібрагім, звертаючись до Гріті. — Коли б я видав дефтердара імамам, вони звеліли б юрмі побити його камінням. Золото — найвища святість! І хто це говорить?

— Кожен вибирав собі святість де може і як може, — спробував помирити їх Гріті. — Але я купець і вірю лигає в золото. Бо в що ж вірити в цьому ошалілому світі?

Якось зимовою ніччю люди великого візира затримали в Мармарі велику барку, повну овець найцінніших порід: кивирджик, карамай, курджак. Такі вівці призначалися для султанських кухонь і вкрадеш, видно, були саме звідти. Реїс барки, щоб не датися до рук емінів, стрибнув у море й утонув, нечисленна залога чи то викупилася, чи то пішла слідом за своїм реїсом, захоплено разом з султанськими баранами тільки маленького, багато зодягненого молодого євнуха, в якого до того ж знайдено ще й чашу для шербету, па якій виразно виднілася султанська тогра — теж украдено з Топкапи. Придворні майже не попадалися людям великого візира, або ж обдурюючи тих, або ж вчасно відкупляючись, але цей малий євнух не зумів зробити ні того, ні другого, тому про нього було сказано Ібрагімові. Великий візир вирішив допитати впійманого особисто. Звелів одразу поставити того в приміщенні для тортур, щоб» відбити охоту таїтися, прийшов туди весь у сяєві золота й коштовностей, оточений блискучими пажами й тілохранителями, сів на золотий стілець, кивнув волохатим дурбашам, щоб підвели звинуваченого, впівока глянув на мізерну істоту, що, плутаючись у широкому одязі, пробувала дістатися до його золоченого чобота, спитав через губу:

— Ти хто такий?

— Кучук, — пропищала нікчема, тицяючись у підлогу перед Ібрагімовими чобітьми, бо ближче його не підпускали дужі дурбаші.

— Го-го! — реготнув великий візир, а за ним і його поплічники. — Таж і так видно, що ти кучук! Питаю, хто ти?

— Кучук, — не знаючи, чого від нього хочуть, повторив той, круглооко поблимкуючи на грізного пашу і на його підручних катюг. — Так звусь змалку, бо завжди був малий і не ріс ніколи.

— Але ж виріс злочинцем, га! Звідки ти й хто? — тупнув ногою Ібрагім.

Кучук заплакав. Розмазував сльози замурзаною ручкою по маленькому личку, ковтав їх разом з хапливими словами. Хіба ж він винен? Його послав начальник султанських кухонь сам матбах-еміні, як посилав він досі інших поварів і прислужників. Вибрано саме його, Кучука, бо маленький, непомітний, такий прослизне всюди, не попадеться. А він попався. І тепер плаче не тому, що боїться, а від тривоги за плов, який він мав назавтра зготувати для її величності султанші Хасекі, бо тільки він один уміє підкладати дрова під казан, де готується той плов з солодощами, він казав про це й матбаху-еміні, але той нагримав на нього і витурив у цю небезпечну подорож, звелівши до ранку повернутися, привезти йому гроші за баранів і взятися за готування того плову.

— Ти, гнидо! — закричав на Кучука великий візир, штовхаючи малого поварчука своїм золоченим чоботом. — Смієш називати тут найвищі імена? Лайно собаче! Я тобі змішаю день з піччю! Звелю зідрати з тебе шкіру, як з барана, і здирати теж, як з барана, не ножем, а руками, щоб не попсувати, а тоді висушити й повісити на пристані Текфурдаг з написом: «Так буде з усіма, хто крастиме в Стамбулі баранів».

Але поки лютився, кричав і вигадував кари для нікчемного злодюжки, в душі Ібрагім розмірковував холодно й спокійно. Коли почув ім’я султанші, виникла непереборна спокуса використати пригоду з злочинницькою баркою і цього покидька, щоб кинути бодай тінь на султанську улюблену жону. Вже уявляв собі, як поповзуть по столиці пошепти, що сама султанша, як і всі в Стамбулі, порушує суворий султанський фірман, піддалася жадобі наживи, краде й перепродує. Та одразу й відкинув це нерозумне бажання. Був надто обачний, щоб сліпо рівняти всіх людей. То тільки цей набитий золотом Скендер-челебія не визнав нічого поза грошима, навіть тих баранів, що подарував йому султан в Угорщині, жадібний дефтердар зумів тричі перепродати для казни, намовивши зробити те саме з своїми баранами і великого візира. Султаншу не намовиш, і ніхто б не спокусив цю жінку ніяким золотом. Не належала до звичайних жінок з їхньою примітивною жадібністю й пристрастю до марнотратства. Може, тому й лютилися натовпи, називаючи її чарівницею й чаклункою, що неспроможні були розгадати її душу, не знали, чого хоче ця дивна жінка, до чого прагне. Бо коли людина по хапає багатства, для здобуття якого їй досить простягнути руку, вона неминуче стає загадковою, бентежить і роздратовує прості уми. А втім, є річ, більша за багатство, —влада. Хто має багатство, той ще не мав всього. Зненацька з’являються бажання, яких не можна вдовольнити ні за яке золото. Найперший приклад: його друг Луїджі Гріті. Здавалося б, чого ще треба цьому чоловікові? Але, пересичений усім, запрагнув недосяжного навіть у його становищі: