Коли вже відпровадила Гасана з саквами, повними золота, згадала в гірких сльозах свого нещасного отця, згадала і його давні вірші, які він часто викрикував, бо чіплялася за його дивовижну пам’ять усяка всячина, із якої вони з матусею кепкували, маючи тисячі пісень і співаночок, таких мелодійних поряд із кострубатими словесами отця Лісовського. А тепер, повертаючись думкою в минуле, якого вже не повернеш, шепотіла ці незграбні батькові вірші, й заливалася слізьми, і шкодувала, що не може вкласти в сакви із золотом ще й золотих цих слів: «Мужайся, многоплеменний росскій народе, да Христос начало крепости в тебе буде».

Може, треба було б зробити ще щось. Для Рогатина й для рідної землі. Але що? Чи вона знала? А в кого спитати? І як?

Коли Гасай повернувся і доповів султанші, що все зроблено, як вона веліла, не побачив на її обличчі ніяких слідів горя і розпачу, що були в душі Роксолани. Нещастя навчило її приховувати найтяжчі болі, страждання загартували душу.

Дала доручення Гасанові знайти на Бедестані старого купця на ймення Сінам-ага й поставити їй перед очі. Сама ще не знала, що з ним зробить, хотіла бачити і нетерпляче перепитувала Гасана, де той купець, але Сінам-аги не було в Бедестані, не було й у Стамбулі, казали, що приправляє з Кафи новий товар. Товар? Який товар? Людей? Живих людей на продаж!

Нарешті купця приведено. Відірвали від товару ще на пристані в Золотому Розі. Привели, як був. Брудного й зашмарканого. Мабуть, пошарпаного бурями чорноморськими, бо море завжди неласкаве до людоловів. Сінам-ага не смів підвести очей на султаншу. Упав на коліна. Повзав по килиму, їв ворс.

— Де був? — спитала Роксолана. Він белькотів про товар. Про щедрість, яка розоряє купця. Про аллаха.

— Який товар? Людей? Ти, людопродавцю! Знаєш хоч, кого й куди продав?

— Ваша величність…

Сінам-ага плазував по килиму, шамрав беззубо, клявся аллахом і його пророком, що він чесний челебія, що людьми не торгував, а коли й трапилося, то хіба що випадок, про який і згадати лячно, він же чесний челебія, все життя проплавав на водах, під бурями, дощами, загрозами, через море до дунайських мунтянів, тоді возами через Волощину аж до королівства, возив туди бурський чамліт [63], багазію [64] й мухаїр [65], килими, турецьку фарбу, кінські убори, брав звідти бецькі чвалінки й ножі чеські, сукна лунські, гданські й фалендиш, шапки-магерки, горючий камінь, хутра. А в Кафі він і не був ніколи, бо хіба ж там купці, хіба там торгівля?..

Роксолана чула чи й не чула той хапливий перелік, те безладне белькотіння, але слово «Кафа» вдарило, мов ляпас. Кафа — ця огидна ненаситна паща, що пожирала кров її народу, зжерла, проковтнула її саму, її життя, її свободу. Один раз відмовишся від свободи, а тоді навіки забудеш, що то таке.

Вже й не дивлячись, гидливо відчувала поряд з собою цього людинопродавця. Боже праведний! Таке нікчемство, така ницість… її, молоду й зухвалу… І вона не вирвалася, не втекла, мимоволі зрівнялася з цим старим покидьком, з цим недовірком. Навіть знання власної нікчемності може зробити нас великими, підняти над безмовністю природи, яка ніколи нічого не знає. Роксолана мала змогу поглянути тепер на своє колишнє життя, з висоти вознесіння побачити неймовірність пониження і не заплющити очей; не заридати в розпуці, а з мовчазною погордою відвернутися, мовби й не було нічого, ніби не з нею самою, не з її народом. Бо ж вона тепер султанша. Всемогутня повелителька. Знає собі справжню ціну, ніколи не уподібниться ні звіру без душі, ні ангелу без плоті.

Вона мовчки погордливо відвернулася від Сінам-аги. Той повзав, скімлив, благав хоч слова, хоч погляду, хоч поруху.

Нічого й нізащо!

Гасан-ага штовхнув купця чоботом, викинув за двері, як стару ганчірку.

— Забирайся геть і моли аллаха, що несеш звідси свою паршиву голову!

МНОГОТРУДДЯ

Сівши на трон Османів поруч із Володарем Віку султаном Сулейманом, опинившись серед титанів, піднявшись до небес, могла нарешті озирнутися, поглянути на світ, покінчити назавжди з обмеженістю й засліпленням, на які приречена була в гаремі ці п’ять перших років перебування у Стамбулі.

Як вона раділа своїм дітям, своїм синам, кожен з яких віщував їй дедалі більшу волю! Барабани гриміли після появи на світ кожного її сина, барабани Мехмеда, Селіма, Баязида, барабани її торжества, сили й перемоги. Могла б заспокоїтися і навіки залишитися за стінами гарему, насолоджуючись музикою султанських барабанів, які заколисували османських жон ось уже скільки віків, бо ж голос барабанів завжди між добром і злом посередині, як місяць серед ночі. Яка облуда! Як могла вона бодай на мить підпустити до себе отруйну змію вспокоєння й примирення! А та мить тривала понад п’ять років! Колись її учили, що тільки в день страшного суду, коли мертві підведуться з могил, дано буде людині побачити все, що було і чого не було й не буде ніколи. Тепер не хотіла ждати того дня, бо вже була в могилі й підвелася з неї сама, без будь-чиєї помочі, без богів і дияволів. Хотіла бачити і знати все і рвалася на простори знання всіма силами своєї душі. Ще й не видобувшись на вершини, не здолавши й не усунувши ворогів, від яких аж кишіло довкола, вже зазнала непередаваного відчуття: ніби широко відчинилися невидимі двері й вільний світ огорнув її звідусіль, могутнє життя нахлинуло на неї у боріннях, криках, стогонах, спалахах, зітханнях, красі, величі, многотрудді. Події, знані й незнані, вгадувані, почуті лише згодом, ставали рядом, дивували, лякали, приголомшували, розтривожували.