Але не про цей успіх дбав він, коли вимріював свою Софію, не для прославляння християнського бога поклав тут так багато років свого життя, йшлося йому про інше; великі мозаїки, хоч творив їх з усією напругою і в їхні барви вкладав цілу свою душу, однаково вважав мовби відкупом за ті справжні хвилини розкованості й свободи, якими заздалегідь смакував, думаючи про здоблення веж перед собором. Він і вежі ті задумав ніби в подарунок самому собі, ввижалися вони йому, мабуть, давно, чув він їхній яскравий поганський покрик, отам було його серце, неспокійне, зболене, змучене поневіряннями в мандрах, ті вежі назначували все його життя від маленького розплаканого хлопчика посеред темного невідомого шляху до зрілого майстра, за яким усі визнають талант, але ніхто не питає його про щастя.
Сивоок довго досконалився, щоразу вступав у змагання з своїми невідомими попередниками, стосуючи ті самі засоби, не маючи змоги порушити бодай один припис. Це було мистецтво змертвіле в своєму вічному повторюванні. Сімсот літ, починаючи з часів Константина Великого візантійське мистецтво жило думкою, що зримий світ живих людей — лиш химера, видиво, з’ява. Справжнє ж, мовляв, життя — на небі. І все гідне уобоги — тільки там, усі пристрасті, вся краса, всі трагедії, вся глибинна суть: Ісус, мати божа, апостоли, Євхаристія, благословення, чудеса, прокльони й поклони.
А тут — нічого.
І ось Сивоок поставив перед храмом дві вежі, щоб оздобити їх нарешті не богами і їхніми прислужниками, а намалювати людей, які утверджують своє буття на землі. Полюють, грают:, на дудах, хороводять, кохаються з жінками, дивляться кінські перегони і змагання силачів. Він кине виклик отому застарілому, закостенілому в своїй зневазі до всього живого світові. Неправда! Ми є! Ми живі! Не самі боги, а й люди! Нам не дають ще багато місця. Ми зіпхнуті в сутінь, у тісняву. Але мя виб’ємося звідти за всяку ціну.
Бунтував не проти природи, бо жив серед неї, народжений нею, і вірив у її еилу, нічого іншого не бажаючи бачити і знати. Він протестував проти усталеного ладу, за яким людині не лишалося місця на світі, бо все посіли боги і їхні прислужники: апостоли і пророки, кадильники і славохвальці. Не знав, хто його створив, але добивався місця для себе на землі. Якщо мене створив бог—однаково хай посунеться і дасть мені місце. Інакше відмовляюся від існування, а тоді кінець усьому, передовсім — богові.
Бачив схимників, які відмовлялися від земних утіх і від діяння. А чого досягли? Однаково жили — тільки й того, що жалюгідно. Животіли. А так жити негоже.
Життя навчило його ні з чим не згоджуватися, протестувати, обурюватися. Він зрозумів, що тільки ті, хто бореться, мають слушність. Не досить помічати несправедливість — треба знайти спосіб, як її усунути, подолати.
Хай ці його мозаїки будуть останньою даниною колишньому, до якого більше не повернеться. Не хоче більше рабства! Хоче волі!
Нетерплячка в Сивоока була така, що виклав тільки одну половину Євхаристії, другу віддав антропосам і навченим ним помічникам з тямковитих київських хлопців. Сам мерщій кинувся до своїх веж. Тут, під низькими склепіннями, no-справжньому смакував розкованістю таланту й розуму. Тут творив! Був найнезалежнішою людиною на світі! Може, найнезалежніший ум. Світ його дитинства стояв перед очима. Запах вапна й красок нагадував запахи глини в хижі діда Родима — і ось уже й сам Родим на своєму сивому конику полює на хижого звіра, і то не біда, що й коник видається замалий і звір дрібнуватий, — хай знають нащадки, який був Родим, які великі й могутні люди жили в цих лісах, і над цими річками, і в полях, рівних яким немає в цілій Європі, бо й те подумати: слов’яни замешкали найбагатші і наймальовничіші землі. Що взяти русичів, а що болгар, а що сербів, поляків, чехів. Гори, рівнини, ріки, шумливі ліси — де ще таке знайдеш?
У фресках, якими здобив вежі, Сивоок прагнув не просто до свободи творення — намагався підсвідомо передати свої судження про світ і людей, тому вважав усе інше дріб’язком, не вартим уваги, і вельми невдоволений був, коли відривали його від улюбленої роботи, смикали то на те, то на те, то на підказування, то для помочі, то для виправляння чиїхось огріхів, то для стовбичення поміж митрополитом і пресвітером Ларивоном, які іцотижня прибували до церкви для нагляду і часто затівали іюві та нові суперечки, гору в яких однаково брав незримо присутній князь або просто долала художницька впертість.
Тільки в одному, може, й найголовнішому, Ларивон поступився митрополитові без видимого опору: в тому, щоб усі написи в храмі робити мовою грецькою. Була то мова половини світу. Відректися її відкрито, означало б відректися спільної з цілим тогочасним світом культури, а цього Ярослав не хотів, вірніше, не наважувався. Вибору не було. Віра вела за собою мову.
Пресвітер Ларивон мав певність, що віра не обмежиться одною церквою — хоч і такою пишною, як Софія, — він був обережно мудрий, чого б ніхто не міг сказати про Луку Жидяту.