— Ти що такеє витворяєш? — гнівно спитав князь, задиханий від виснажливого видряпування в цю підхмарність і лихий на Сивоокову неуважність, а ще більше — на несхожість його роботи до того, що показував йому внизу Міщило.

— Що бачиш, князю, — відбуркнув майстер.

— Нічого не бачу.

— Непривчене око маєш, князю.

— А ти не вчи мене! — тупнув Ярослав.

— Опріч того, на цю мусію дивитися треба лиш знизу, — заспокійливо мовив Сивоок, — вельми велика вона, щоб обійняти її оком зблизька.

— Чом кладеш не так, як Міщило?

— За сонцем іду. Хоч де буде сонце, знайде собі відбиття, і світитиметься мусія впродовж усього дня одинаково глибоко. А в Міщила — блисне один раз на день. Та й що то за блиск? Без тепла, без глибинності, мов холодна крига. А ще — кластиме твій Міщило свою мусію десять літ і не викінчить. Люди народжуються різно: одні для роботи дрібної, інші — для великої…

Сивоок говорив не повертаючись до князя, клав і далі смальту, робив те вміло, швидко, якось ніби аж весело.

— Вважаєш, що так воно й треба? — лагідніше спитав Ярослав.

— Оце, що роблю? А як інакше? Ніхто не взявся за великі мозаїки. Мало таких людей на землі. Мене колись відчай загнав у цю височінь, а тепер і злазити не хочеться. А злізу — то теж для діл великих.

— Чванишся чи жартуєш?

— І те, й інше. Думаю, як швидше викінчити церкву.

— Вгадав мою думку, Сивооче.

— Але з Міщилом, князю, не докінчиш до самого віку.

— Недобудований храм не хочу лишати синам і нащадкам, — сказав Ярослав, видно приставши вже на бік Сивоока в його дивно хаотичнім і незбагненнім, але впевнено навальнім Творенні. — Не хочу!

— Я теж, — весело сказав Сивоок.

— Ти ще молодий.

— Але й не маю нічого. Ні сина, ні жони, ні покрівлі над головою.

Князь промовчав! Невлаштованість людська його мало обходила. Дбав і не на себе — за державу. Завжди й найперше.

— Сини в тебе гарні, князю, — знов заговорив Сивоок. — Про дочок не кажу, негоже мені мовити про княжих дочок, а сини вельми гарні. Є в мене думка. Хочу помогти Мищілові в його роботі.

— Своєї ж маєш іще он скільки! — здивувався князь жадібності цього чоловіка до клопотів.

— Докінчу своє вчасно. Міщило ж гузятиметься там хтозна й допоки. А щоб швидше — можна поєднати з його мусією фрескові образи твоїх синів і доньок з княгинею. Ото я взявся б і зробив швидко й охоче.

— Чи ж пасуватиме? Князь — у мусії, а родина його — в простому малюванні.

— Малювання теж можна зробити так, що не поступиться перед мусією. На все є спосіб. Колись жона карійського царя Мавзола Артемізія поставила йому по смерті надгробний пам’ятник і стіни прикрашено фресками такими гладенькими, що здавалися прозорими й блищали, мов скло. І в еллінів та римлян були такі майстри. В заправу додавали порошок мармо-ряний, поверхню накладки розгладжували гарячим залізом, а писали яєчною краскою, яка в звичайній фресці не вживана. Після викінчення живопису його покривали пунійським воском і водили коло самої поверхні розпеченим залізом, не приторкуючись. Ще потім натирали сукном — і ось блиск, як у відполірованого мармуру або й смальти.

— Маю досить державних справ, — сказав князь, — щоб забивати собі голову твоїм пунійським воском та ще чимось. Ти майстер — тобі й знати.

— А тим часом втручаєшся в те, як мені класти смальту, — нагадав Сивоок.

— Бо незвично кладеш.

— Ото тільки й мистецтво, як незвичне. Владі це не до вподоби. Владі миле усталене, вона тяжіє до зоднаковіння всього на світі, бо тільки тоді сподіватися може на непохитність. А краса — лише в неодинаковості. Візьми таке, князю: кожна рослина має свою квітку, не схожу на інших. А якби всі квітки та стали однакові?

— Багато балакаєш, — спробував перевести розмову на жарт Ярослав.

— Бо багато працюю. — Сивоок упродовж розмови жодного разу не поглянув на князя і не перервав своєї роботи. Стояв на дерев’яному помості, широко розметавши руки, так ніби підпирав вигинисту стіну бані, голова, задерта назад, міцно влягалася на плечі, зрослася з ними назавжди від оцього напруженого вдивляння вгору, на склепіння; князь спробував полічити, скільки днів, тижнів і місяців стоїть отут Сивоок, викладаючи мозаїки, вийшло так багато, що він вжахнувся, а попереду ж було ще більше! І цей чоловік думає не про спочинок, а шукає собі ще роботи, береться за нове, і киплять у ньому якісь незбагненні пристрасті, вмить зачіпається він до сперечань із самим князем.

Отрок, що супроводжував Ярослава, розіклав для князя переносний стільчик. Ярослав махнув йому, щоб прибрав. Не звик розсиджуватися і вести перемови з будь-ким при свідках. На все життя запам’яталося йому новгородське віче, перед яким вивертав свою душу після розправи над’воями Славенської тисячі, зненавидів одтоді всі принародні рядіння й обговорювання, завжди, коли виникала потреба когось вислухати, кликав його до себе в палати, слухав, з вирішенням своїм не квапився, лишався для співрозмовника загадковим, а отже — мудрим.