Гули їхні голоси внизу, купчилися нездарно голови, підпирані клешнястими руками-ногами, але не діставало й не дотикалося те Сивоока, не зважав він ні на що. Хай собі!

Жив у соборі, на самій верхотурі, зі своїми помічниками, Спали на помостах, ділили між собою хліб та квас, деякі обносилися одіжжю і взувачкою, так що і на свята не мали в чому показатися, та й які їм свята більші за їхнє велике творення, що росло день у день, виповнюючи казковими барвами велетенський дзвін головної бані храму!

Вночі собор завмирав. Антропоси, помолившись, як темніло, йшли до монастиря, робочий люд розлазився десь по шпарках і закутках великого Києва, лишалися тільки ці нагорі, незнані 6 невидимі, нічна сторожа, пильнуючи за велінням князя і митрополита будовану святиню, забрідала до церкви, тоді Сивоок бубонів щось по-грецьки або ж заспівував густим басюрою грецького ж ірмоса, сторожі перелякано завмирали.

— А цить! — казав один. — Чуєш?

— Голоси. А звідкіль — не второпаю.

— З неба, дурню!

— Що ж воно?

— По-грецькому мовить. Бог.

— А хіба бог по-грецькому?

— А по якому ж?

Гюргія в Києві не було. Заклав новий палац для князя, а сам нарешті подався до Чернігова, до князя Мстислава. У того, простудившись на ловах, помер єдиний син-спадкоємець Євстахій, і Мстислав задумав поставити собор за спасіння душі синової, а заодно й своєї, випросив у Ярослава будівничих, послав Київський князь і Гюргія — мовляв, щедрий, не шкодую для рідного брата нічого.

Сивоок зостався сам. Багато мав за ці роки людей близьких, мав учнів і помічників, але є межа, через яку не переступиш, відчував цю межу в роботі, де не було йому рівних, відчував і тоді, коли через темряву доводилося роботу припиняти, хоч якби міг, то клав би мозаїку день і ніч.

Квапився мов перед смертю. Так наче відміряно йому життя саме на цей собор, і давно те відомо, і повинен він вкластися у відпущений йому час, бо інакше незавершеною лишиться головна, та, власне, єдина справа, позначена його іменем і обдарованням. Сплачував людям борг за своє вміння й талант. Бо коли є в тобі обдарованість, то вже ти не належиш собі, а світові. Пускаєш свої твори між людей, мов дітей. Вмираєш поступово в своїх творах, бо ніхто ніколи не задумається, чию співає пісню, ніхто не повірить, що ікона, перед якою всі моляться, написана твоєю рукою, що оці сяйні мусії, які світитимуться крізь віки, викладені тобою. Та й хіба важить, хто зробив? Однаково належить усім, а тебе нема. Людину завжди забувають. Про неї згадують мало й неохоче. З людини вичавлюють тільки те, що комусь треба, мов з риби ікру. Або кров на полі брані, або піт на ниві, або красу, коли ти митець. А потім ім’я твоє забудуть. Та й що таке ім’я? Князь, коли хрестився, назвався не так, як давніше. Коли хтось постригається в ченці, теж змінює своє ім’я — мабуть, щоб обдурити на тім світі бога. Не однаково хіба — Сивоок він чи Михаїл, як назвали колись його добрі болгарські брати? Що ім’я! Головне — твої чини на землі.

І через багато віків, коли зазвучать для когось оці старі барви, оживе тоді в них, може, і погляд, і серце Сивоокове, мов у променях сонцевороту. І не треба довго стояти перед цими мозаїками, бо нічого вони не скажуть, а тільки вранішня зоря може прошепотіти його ім’я, сховане століттями, або гіродзвеннть воно в золоті променів незгасного сонця над прадавнім Києвом.

За Сивооком ішли буквеники-антропоси. Викладали мозаїчні написи коло Пантократора, на ріпідах у архангелів, у великій дузі над Орантою, над Євхаристією. Євангелістські тексти ро-мейським письмом, на мові ромеїв. Для Сивоока то вже не мало ваги. Жив своїми барвами, мав свої наміри для здійснення, Пантократора зробив схожим на Агапіта. Але хто там у Києві знав того Агапіта? Оранті дав сполохані очі Ісси, а ще — всю її постать зробив болісно-нерозміреною, бо саме такою побачив колись Іссу, як лежала під київським валом мертва. Оранта мовби падала з конхи, мовби зривалася летіти в загибель, як летіла тої проклятої ночі Ісса; це не була самовдоволена непорушна богоматір з візантійського іконографічного канону. Коли хтось зауважив Сивоокові, що в Оранти завелика голова, він відмовив: «Не дивись на неї знизу, а спробуй поглянути з льоту, піднявшись на один рівень з нею. Побачиш, що летить, падає. І руки в неї — не руки, а крила».

Але розмов не було багато: видно, князь після сперечання з Сивооком в підбанні храму повелів не чіпати митця, а може, просто відбирало мову в кожного, хто постерігав увесь огром створеного цим чоловіком. Ще й не відкриті, заставлені дерев’яними помостами, мозаїки головної бані горіли таким вогнем, що прості люди, попадаючи в церкву, заплющували очі й німіли від чуда, і ніхто не вірив, що таке можуть створити людські руки, надто ж — руки лиш одного-єдиного чоловіка.

Сивоокові гаразд відома було відчуття: якщо створене тобою здавалося зроблене кимось іншим — набагато здібнішим за тебе, коли сам дивувався і не вірив, що то твоя праця, — отоді й був справжній успіх.