Той, попри князівську заборону вештатися по Києву і вести крамольні розмови супроти Візантії, прискочив до собору, коли ще Сивоок працював над Орантою, подерся на помости до нього, тупотів позад майстра, бігав по хибливих дошках, бубонів не знати до кого:

— Не грек ти і не варяг. Говори, користуйся своєю природною мовою. Не ти її вознесеш — вона тебе.

— Не гицай так — дошки проломляться, — спокійно порадив йому Сивоок, не відриваючись од роботи. Не любив попів ні-ііких. Вважав, що молоти язиком чоловік іде лиш тоді, коли не адатен ні до якої роботи.

— А, не вхопить мене біс! — відмахнувся недбало Лука і так само бігав туди й сюди за спиною в Сивоока, заважав тому працювати, дратував своєю крикнявою.

— Не звик я, щоб за спиною шамотнява, — вже сердито мовив Сивоок. — Ти, попе, знай своє, а в мене теж діло є. Як то кажуть: кожному свої соплі солоні.

Жидята став. Завмер за спиною в Сивоока, потім гучно розреготався.

— Таки правда: бігаю, — пересміявшись, визнав він, — то в мені ведмежий жир колотиться.

— З ведмедями барложився? — Сивоокові вже починав подобатися цей крикливий і метушливий попило. Він облишив роботу, витер руки. — Здається, час мені й пообідати. Може, розділиш трапезу, попе. Чи звик до жирних наїдків? В мене хліб та квас. Бо я ж під небом сиджу, а до неба мають право мовити тільки худі. Жирні ж хай падають донизу і хай чавляться власною вагою і жирністю.

— Ловко мовиш! — вдоволено гукнув Жидята. Він завернув полу піддирканої ряски, присів коло Сивоока. — Давай твій хліб і квас — то найліпша їжа. Мене ж зови не попом, а Лукою, хоч ще зовуть мене Жидятою, бо в хозарів жив у полоні, а в них віра — жидівська.

— Як же переметнувся в християнство?

— Не прийняв я їхньої віри. Та й християнської тоді не знав. Бо й нащо? Поки молодий, хіба про віру думаєш? Навчився стріляти з лука, ловити диких коней, бити звіра на повнім скаку. Вирвався з неволі, прибіг у свою землю, а тут мене ніхто й не ждав. Полював потаємно в княжих ловищах, бив звірину, бувало, й кітну, брав гріх на душу, бо воно ж однаково — княже. Навчили мене старі ловці, щоб для міцності й здоров’я споживав ведмедячого сала. Уполював я ведмедя, натопив з нього жиру просто в шапку, повну шапку ще гарячого випив, кілька день хорував тяжко, але потім як наче змастило мене всього зсередини: ніякі хворощі не приставали. Прислужилося це мені, як упіймано мене княжими прислужниками та кинуто в поруб холодний і вогкий у землі з червою та жабами. Аби на пролоївся ото ведмедячим салом, був би й зогнив там у землі. А так — висидів. Тут над самим порубом церковцю дерев’яну поставили, службу правлять, гріхи замолюють. Слухаю, припадає мені до серця спів, хоч і не тямлю ні слова. А що голову маю міцну, то й ухопив усі оті співи, ірмоси оті чужомовні ті раз і ревнув з порубу по-ведмедячому «Кріє елейсон!». Витягл;і мене, розглядають, мов ромейське диво. Повезли до Берестів, так немитого й поставили перед пресвітером Ларнвоном. Питаг він: «Християнин?» Кажу: «Ні». Мовить щось по-грецьки, я дин-люся на нього, мов той баран. «Не знаєш грецької?» — «На знаю». — «Навчений письму чи книгам?» — «Не навчений». От і почалося відтоді. Навчив мене пресвітер, а я до всього чоловік тямковитий…

— То ти й не піп? — поспитав Сивоок.

— Поки нема пастви, то не піп, але хочу вчити. Стояти за своє рідне хочу. Віру взяли в ромеїв, а мова їхня нам ні до чого. Слов’янська має бути. Спробував я серед чужих, знаю, що то, коли тобі твоє слово забивають назад у горло. То — смерть людини. Та й навчитися чужої мови до пуття хіба можна? Лиш од своєї матері візьмеш всю глибінь і сутність, а чужого — самі вершки. Про хліб та воду ще спитати можна, до душі ж — не сягнеш, не доберешся. Ти митець — повинен знати це. Письмо знаєш?

— То й що?

— Книги читав, бачив?

— Здобив, читав, переписував — тобі й не снилося.

— Коли так, нащо ж віддаєш так легко свою роботизну? Пишуть над твоїми образами грецькі словеса. А ти мовчиш? Хіба не відаєш, що творення і називання — єдині суть?

— Грецькі боги, то й словеса їхні, — знизав Сивоок плечима. — Скрижалі знайшов Мойсей кам’яні трьома мовами, наша там не значилася, а тільки гебрайська, еллінська і римська.

— Так от, майстре, — Лука замашніше всівся, радо встрявав до словесного бою, — знай: ні тої, ні третьої на скрижалях не було, а була мова сірійська, нею ж і бог глаголив. Коли ж брати письмена еллінські й наші, то словенські письмена святіші суть, бо сотворив муж святий Константин, нарицаємий Кирилом, і брат його Мефодій в часи Михайла грецького, і Бориса болгарського, і Растця — князя моравського, і Коцелі — князя блатенського, їм же слава, честь, держава і поклоніння нині, прісно і в безконечні віки — амінь! Грецьке ж письмо сотворив еллін поганий. Хай він і втішається ним. А раз наша святиня — наша й мова тут повинна звучати!

— Нащо вона ще й тут, у цьому храмі чужого бога? — важко посунувся на Жидяту Сивоок. — Пустити сюди ще й мову нашу — значитиме визнати цього бога своїм до кінця. А може, народові й не треба цього? Бо всякий чужий бог — то ще одне. ярмо на шию. Може, ліпше тоді відчувати його чужим, не допускати до джерел рідних, найглибших — і тоді цей собор так і лишиться згадкою марної спроби повоювати душі руського народу, спробою поодинокою, може, й великою, але марною? Коли ж попідписуємо тут богів по-своєму, визнаємо їх і приймемо, тоді згубимо щонайменші сподівання виприснути з-під кістлявої руки чужого бога і буде з нами те саме, що з Візантією. Теж починали імператори з ставлення храму на честь Софії-мудрості, але вже в скорім часі розгубили і ті крихти мудрості, що їх могли мати, забули про мудрість і стали рабами цієї дивної і жорстокої віри, рабами будування для Христа, який у ненажерливості будування святинь не має собі, здається, рівних. Ти чи й бачив або чув, а мені то довелося і знаю, у яких землях і краях понаставлювано храмів на честь Христа і його апостолів, його мучеників і святих отців, що намножуються щодень. Та, може, й ти норовиш колись ускочити в їхній сонм? Всю землю вже заставлено тими святинями, а кінця-краю не видно. Повсюди у ромейському царстві: в городах і в пустинях, на горах і коло річок великих і малих, над озерами і посеред моря на островах — всюди ставлять храми, монастирі, каплиці. Обдирають люд простий, накладають нові та нові податі, звойовують нові землі, щоб грабунок із них обернути знов же на будування святинь. Рано чи пізно завалиться, ромейське царство, бо не може людина терпіти таку занедбаність, не може без кінця приносити пожертви — треба ж колись і жити! А богові однаково, він мертвий.