— Вантаж!—прокричав просто в обличчя Яковенкові лоцман і повторив: — Вантаж.
— Що-о-о? — не зрозумів Яковенко.
— Вантаж подивися, румбар… ба…
— І що-о?
Йому тяжко давалася корабельна наука.
— Вирівняти… Може, вирівняти… судно… вантаж…
Шторм рвав слова і розкидав їх увсібіч, Яковенко ніяк не міг сплести докупи сказане лоцманом.
— Як вирівняти?
— Дріт… вага… дурню… румбар… команда… де команда?
— Внизу… верещать… рвуться до шлюпок…
— Дріт… поглянь… може…
…Все завжди від чогось залежить. Навіть вітер на морі не може вважатися доконечно вільним, бо залежить від того й сього. І він, капітан Маліопулос, теж був обплетений залежністю, обплутаний обов’язками перед самим собою і світом так, що про якісь там свої права боявся й натякнути. І коли прийшов на «Омірос» і застав там, замість команди, дивну збиранину, застав навіть молоду вродливу видру, яка нахабно вигойдувала стегнами перед ним і перед усіма, то не обурився, не сказав нічого, промовчав, не спохмурнів навіть, а тільки байдуже зітхнув і вирішив, що це його останнє плавання, що він має неодмінно загинути разом з цим старим судном, разом з дивною командою, яка скидається на новітніх піратів. Ще більше переконався в своєму похмурому припущенні, коли спостеріг, що творили привезені ним зайди на березі. Хтось аж надто добре все передбачив, добре й хитро. Зовні «Омірос» не міг ні в кого викликати бодай найменшої підозри. На такій нужденині — якісь пропагатори? Звичайно ж, дурниці! Опріч того, капітан розумів, що справа, на яку послано цих усіх, безнадійна, а безнадійні справи найліпше робити на таких безнадійних суднах, як «Омірос». Мабуть, тому він зустрів несподіваний, може, ніколи не бачений на цьому маленькому морі шторм, як послання небес. Збувається, збувається. Байдуже стежив за нерівною боротьбою, яку вели з морем відчайдухи, ця жменька недосвідчених юнаків, наївних у своєму безсиллі. Спокійно ждав. Усе бачив. Бачив, як першим ударом шквалу одірвало від штурвала стернового, як той плазував по капітанському містку і як упав слідом за Стіліаносом, котрий ганебно втік з містка, не відаючи в своєму невігластві бодай того, що під час шторму на капітанському містку найбезпечніше. Бачив, як билися ті вишкребки за шлюпки і як прикордонники відігнали їх. Бачив свого штурмана, з серцем благородним, як у кожного справжнього моряка, але що одне серце посеред вировища? Бачив, як ожили змертвілі було машини і як радянський лоцман намагався вирівняти судно вже тоді, коли воно залягло на борт і почало своє довге і тяжке конання. Марна марнота! Нарешті «Омірос» мав загинути. Настав сподіваний час. «Омірос» здригався в тісному закутку поміж шаленіючих гір води. Гори били в «Омірос» звідусюди, не випускаючи зі свого оточення, не даючи звестись, і він хилився більше й більше, дужче й дужче, ще трохи, ще…
І тоді капітан Маліопулос упав на коліна.
…Тисячі оркестрів вигримлюють у душі, коли в тебе успіх, коли ти переможець, і цар, і бог, і герой. А в хвилі страху все стискується до розмірів макового зерняти, і весь світ має барву того зерняти: полохливу мишаву сірість. Барва тваринного ляку— сірість. Осіромашений світ.
Яковенко злякався вдруге за сьогоднішній день. Злякався не нахиленості судна, не загрози неминучої катастрофи, не спанікованого крику знесиленого лоцмана. Злякався навсправжки він тоді, коли побачив, як зненацька впав на коліна капітан Маліопулос і здійняв руки до розклекотаного неба і заворушив потемнілими губами швидко й розпачливо.
Яковенко пустив поручень, за який тримався, його кинуло на капітана, він мало не збив старого, пролетів понад ним із спритністю циркового ексцентрика (ще й устиг подивуватися неймовірній здібності капітановій утримуватися без видимих зусиль), знов опинився коло триклятої тумби машинного телеграфу, яка йому вже просто остогидла сьогодні, і, пнучись проти вітру, повернувся до капітана й прокричав, сам не вірячи, що той почує хоч слово:
— Капітане! Що ж ви? Хіба ж можна?
Звідси добре бачив, що нахилена не тільки палуба — перекидався вже й капітанський місток, і капітан Маліопулос висів зовсім неприродно над Яковенком, хоч був від нього недалеко, а сам Яковенко відчув себе геть маленьким, але безсилим відчувати не хотів і знов щось вигукнув, адресуючись до капітана, і так вони й зависли в просторі, один вище, на колінах, другий нижче, розставивши ноги і вчепившись у тумбу машинного телеграфу, один кричав, а другий тільки постогнував, та бурмотів, і знай здіймав руки до неба, і молився всім своїм богам, які давно забули про його існування і позбавили його своєї ласки. Вони кричали кожен своє і кожен по-своєму, кричали один гнівно, а другий розпачливо, як два пароплави, що йдуть поруч у смертельному тумані й не бачать один одного і сподіваються на порятунок один від одного. Вони не розуміли один одного, бо кожен кричав на своїй мові, та хоч би й знали мову, то нічого б не могли збагнути, бо вітер доносив тільки окремі слова, та й кричали вони, власне, лише для самих себе, для власного заспокоєння, і виходило в них таке: