У ЯКОВЕНКА
— Капітане! Командуйте!… Чуєте? Ви повинні командувати! Капітане! Ви — капітан…
— Ми не можемо так по-дурному гинути! Треба щось робити! Діяти! Капітане! Ви чуєте!
— Де ваші люди? Що у вас за люди? Чому ніхто не займає своїх постів?.. Кожен повинен знати своє місце!.. Ви мусите їм наказати!
— Чорти б його побрали, ми не можемо так! Капітане! Ви не капітан — ви… Що твориться на вашому судні? Треба щось… Треба, щоб… Гей, капітане!
— Я примушу всіх боротися!… Капітане! Встаньте!.. Соромно!.. Яка смерть? Яка загибель?.. Я не дам… Встаньте, капітане!
У КАПІТАНА
— Усе пропало… Все, все. Я знав це… Ми у ласці божій… Тільки ласка божа… А може, гнів… Тільки…
— З нами всі сили небесні… І проти нас… Господи, помилуй… Усі гріхи наші…
— Я ніколи… Такі шторми бувають лише на тім світі… Корабель старий… І я старий… Вичерпаний… Все вичерпано… Терпіння… Господи.
— Людина нічого не може супроти стихії… Небесні сили… Вони завжди дужчі… Господи, господи…
— Тільки звірі можуть дивитися смерті в очі, а людина… вона хоче зазирнути в очі богові… Милосердний боже… Помилуй нас!..
Конвульсивні хвилі вітру й води. Судно трусила лихоманка. Яковенка одривало від тумби, жбурляло туди й сюди, він уперто повертався на своє місце, а тепер доскочив до капітана, обхопив його за плечі, рвонув догори. Капітан важко осідав униз. Спльовував солону воду, вода текла йому по бороді, текла, здавалося, навіть з очей, а він бурмотів своє: «Господи, господи». Яковенко так і не зрозумів жодного слова з його бурмотіння. Та хіба люди повинні бути ворогами тільки тому, що не розуміють один одного? І ще: хіба кожен у хвилину смертельної небезпеки має дбати лише за себе?
Яковенко тягнув капітана догори, він хотів звести його на ноги, хотів припинити нікчемне моління, в цьому тепер для нього зосередилося найголовніше: підведе капітана — порятує «Омірос», не підведе — загинуть!
А капітан був важкий, як млиновий камінь. Та ще й до того слизький, мов морський змій. Яковенко вже був підвів його, але той вислизнув, і важко впав на палубу, і знову здійняв руки до неба, і замурмотів свою молитву.
За інших обставин і в іншому місці Яковенка охопив би, мабуть, відчай, але не тепер і не тут. Попавши з землі на море, він, несподівано для самого себе, втратив свою питому наївність і набув нежданого і негаданого сприту. Відчув це вже тоді, як викрикував і жбурляв просто в пельку морю свої пісні на здибленій палубі. І тепер він блискавично просунув руки попід пахвами в капітана і нарешті підняв того, струснув, хоч який той був важкий, а потім ще й зумів поправити чудернацького козирка, що трохи скособочився, і сяйнув на капітана такою щирою й безтурботною юнацькою усмішкою, аж той відразу отямився, кліпнув на Яковенка, мов на чудо, що виринуло з морського дна, і вперше за час шторму вимовив слово, яке зрозумів і Яковенко і яке відкрило йому весь план дій і сповнило хлопця спокійною рішучістю.
Слово те було: «Трюм». Вимовив його капітан трохи незвично, якось м’яко вийшло в нього: «трюім», але Яковенко вхопив і зрозумів капітанову мову з льоту, і в його свідомості коротеньке капітанове слівце сплелося з тим, про що казав лоцман, аж тепер він зрозумів, чого домагався Гриша, і не став затримуватися коло капітана жодної хвилі, а відчайдушно кинувся до трапа.
А капітан Маліопулос уже тепер сам поправив козирка, і присунувся ближче до лоцмана, і чи не вперше поглянув на компас, і щось там сказав, а потім…
Та Яковенко вже не бачив і не чув нічого.
«Хвилі звалили «Омірос» на борт, і лоцман ніяк не міг вирівняти судна. Капітан у розпачі став молитися. Такого капітана я бачив уперше в своєму житті».
А в трюмі діялося лихо. При завантаженні «Оміроса» на судні порядкували тільки члени екіпажу, на палубі вони ще старалися, а для трюму не лишилося в них ні сили, ні хисту. Валили туди звої дроту як попало, ніхто їх там не закріплював, клалося, як клалося, кидалося, як кидалося. Та й хто мав турбуватися вантажем, окрім хіба капітана, коли вся «ватага Стіліаноса» дні й ночі проводила на березі в гультяйстві та виконанні своєї «пропагандистської» місії.
Коли почався шторм і «Омірос» стало кидати туди й сюди, перевертати то на один борт, то на другий, бунти дроту теж, видно, розколошкалися й порозсовувалися; коли ж судно й зовсім накренилося, тоді вся маса незакріпленого вантажу сповзла до правого борту і не дала більше випростатися «Оміросу».
Хто хотів би змалювати хаос, той мав зазирнути хоч на хвилину до трюму «Оміроса». Збиті на один бік стоси від диких ударів давно вже втратили свою первісну форму, тугі скрутні порозприскувалися, все переплуталося, поперекручувалося, розкудлалося, від кожного нового набігу хвилі залізні змії вигинисто хльостали увсібіч, звивалися в нові, ще заплутаніші звої, клубочилися в ще химерніші клубки, замотувалися в ще головоломніші мотки.
Капітан про все здогадувався, не зазираючи сюди. Одним словом «трюм» він точно визначив причину катастрофічного становища «Оміроса». Яковенко переконався в досвідченості й мудрості капітановій, тільки-но позирнув на сум’яття, що творилося в трюмі. Тоді чому ж капітан не сказав про це раніше? Чому не запобіг лихові? Не знав як? Але ж це так просто! Яковенкові досить було глянути на лихоманкове визміювання дроту, як він уже сповнився рішучості й енергії для діяння! Не роздумуючи, не вагаючись, сам кинувся в трюм, вхопився за одне з пасом дроту, що ще зберегло цілість, спробував визволити бодай один бунт. Спершу один. І відтягти його до протилежного борту, закріпивши там. А потім ще один і ще. Це ж так просто. Задача для чотирикласників. Якщо розділити вантаж на дві рівні частини і розташувати його по обох бортах, тоді судно само вирівняється, займе нормальне положення. Ще малим він якось плив пароплавом до Києва. На кінець літа Дніпро завжди мілів, а тоді стояла засуха, і води в річці стало й зовсім обмаль. Пароплав раз у раз черкав днищем об дно на перекатах, аж поки й зовсім засів на підводній піщаній гряді. Тоді капітан попросив усіх пасажирів піднятися на палубу і зібратися на правому борту, і коли всі скупчилися там, скомандував у мегафон: «На лівий борт — бігом!»,— і всі побігли на лівий борт, обминаючи палубні надбудови, корзини з малиною й помідорами, що ними заставлена була вся палуба, а з лівого борту капітан знову погнав їх на правий, і так вони бігали гуртом та купою, і пароплав розгойдувався дедалі більше й більше, машини працювали на повну потужність, велетенські гребені колеса розкручувалися швидше й швидше, виляпували широкими плицями по мілководдю, вгрібалися в мокрий пісок, пісок рипів і шурхотів під днищем, пароплав розгойдувався й розгойдувався від біганини пасажирів і потихеньку сповзав з гребеня зрадливого перекату, а потім відразу опинився на глибокій воді, і капітан зраділо скомандував щось у машинне відділення через мідну рурку з штучним вигином для рота, а про пасажирів і забув, не подякував їм, не пробачився за турботи.