Навіть флегматичний капітан кліпнув очима, коли з трапа виткнулася голова Яковенка у приплюснутому, мов сковорідка, колись форменому картузі, з чорним поясочком, пущеним на підборіддя. Голова виткнулася й щезла, її не було досить довго, потім вона знов уперто висунулася над помостом і вже цього разу утвердилася, а за нею посунувся новий шматок Яковенкової постаті. Яковенко став над помостом по груди, але його знов жбурнуло вниз, він завис самою тільки головою, побликав-побликав очима від води, кілька разів зіпнув ротом, мовби німо кричав чи співав, і далі подерся нагору. Видобувався на поверхню тяжко й повільно, наче з каменю. По плечі, по груди, вище, вище, стрибок— і Яковенко на містку!

…Навіщо всі ці зусилля? Капітан надто добре знав, що «Омірос» має загинути. Знав це ще тоді, коли вперше побачив обшмугляні, проіржавлені борти судна у вузькій гавані Піррея. А несхитна впевненість у власній загибелі з’явилася, коли перед самим відплиттям йому замінили майже всю команду.

…Яковенко обминав капітана з такою самою обережною байдужістю, як робив це на початку шторму. Коли б нагадали йому, як хапався за капітана в хвилину розгубленості, знизав би плечима: і за тумбу хапаються, аби лиш не змело хвилею.

…Він давно перейшов ту грань, за якою кінчається досвідченість і починається старість, і тільки старість. І всі арматори, і агенти корабельних компаній, і капітани портів знали про це досить добре, і дедалі неохочіше брали його на командування, він спускався нижче й нижче, падала тоннажність його суден, його вже не посилали в далекі моря, тепер він човгав від порту до порту на старих, як і сам, трампах, а потім судна стали попадатися йому ще старіші за нього, а там його й зовсім перестали брати; з погано прихованою посмішкою йому радили відпочити, адже він так довго й багато плавав, невже його не тягне посидіти в садочку, вирощувати квіти… в очікуванні вічної ночі… Ну, так, він не заперечував, вічна ніч для нього, але ж…

…Лоцман виконував дикунський танець радості коло штурвала, якого й досі не міг покинути.

— Як тут? — крикнув Яковенко, з розгону б’ючись об кістляву лоцманову постать.

— Сигарету! — прохрипів Гриша.

— Я ж не курю! — Сигарету!

— Де?

— Тут! — лоцман зігнув у коліні ногу, підставив Яковенкові кишеню. Той довго попадав у неї, бо його знову відхитнуло від лоцмана, відхитувало назад та назад — коли воно вже нагойдається-нахитається! Врешті запустив-таки пальці у вузький залиплий отвір, намацав приклеєну до мокрої Гришиної ноги паперову пачку, дістав її на світ божий.

— Дай! — закричав лоцман.

…Але ж над капітаном нависло гігантське дерево його родини: діти, онуки, правнуки, якісь родичі через п’яте-десяте. І для всіх він слугував і за стовбур, і за коріння. Єдиний годувальник. А ще й до того мав підтримувати якийсь там суспільний рівень своєї родини. Бо коли спричинишся до зниження рівня, до падіння, то родина буде мститись, і не шукай помсти тяжчої і злішої, аніж від рідних та близьких.

Його не хотіли брати на жодне судно, бодай найменше, наймізерніше. Його обмацували поглядами з безцеремонністю баришників, які вибирають коней, співчутливо зітхали: пора на емеритуру, на пенсію, на спочинок. І хоч як притупилися його відчуття од старості, але саме нагадування про пенсію кидало його в шал: він не хоче! Ми ще поплаваємо! Ми ще покеруємо! І вже не так страх за власну родину, як страх за самого себе штовхав його навіть на приниження, аби тільки здобути хоч якесь там капітанське місце. Бо нема тяжчого видовища, як капітани у відставці, капітани на пенсії.

…Яковенко сяк-так видобув з промоклої пачки одну сигарету, тицьнув у губи лоцманові. Той притиснув її зубами, щоб не витрусило з рота, став жувати, сердито спльовував.

— То як? — спитав Яковенко.

— Румбарба!

— Судно як?

— Стоїмо!

Це вже виходило за межу уявного. Як то стоїмо? Адже машини працюють! Він сам припровадив механіків, ждав, поки запустять машини. Чув, як здригається корпус судна від рівного гудіння. І звідки й хто може довідатися, що вони стоять на місці, а не йдуть уперед? Чи тут розбереш що-небудь?

— Машини ж…

Яковенко хотів розтлумачити лоцманові те, як сам стежив за тим, щоб запустили машини, як… Але Гриша знизав худими плечима.

— Ну й що? А ми стоїмо! Лежимо!

…Скільки він їх бачив, завжди здавалося йому, що капітани на пенсії мовби стають меншими, зсихаються, чи що. Спершу він не міг зрозуміти, що з ними діється. Примічав, що вони змінюються, стають несхожими на самих себе, але ніяк не міг збагнути, в чому полягає ця несхожість. Та он помер його сусід, капітан Ламбріанідіс помер, хоч був навіть молодший за нього, але, видно, іржа неробства з’їла його здоров’я, бо він піддався на вмовляння і пішов у відставку, а міг би ще плавати й плавати, цей огрядний, окатий чолов’яга, з чорними товстими вусами, схожий швидше на корсара, аніж на капітана, що все життя розвозив пряжу, прянощі або фрукти. Ламбріанідіс помер перед сніданком, і вся його родина сполошилася, бо не було вдома жодного чоловіка, жінки зчинили панічний лемент, і йому, як сусідові й другові Ламбріанідіса, нічого не лишалося іншого, як піти і спробувати втихомирити жінок. Він перейшов садочок, що розокремлював їхні будиночки, якась із жінок, учепившись у нього рукою, схожою на клешню, потягла до кімнат, всюди панував жахливий безлад, він перечіпався об якісь предмети, на дорозі йому попадалися подушки, простирадла, посуд, можна було подумати, що тут тільки-но був землетрус, потім, нарешті, опинився перед дверима опочивальні господаря, хтось тихо розчинив ті двері, і капітан побачив широке ліжко з чорними дерев’яними спинками, гігантське ліжко, яке займало всю кімнату, а на ньому, накрите білим простирадлом, нерухомим і напнутим так, як бувають напнуті покривала на не відкритих ще пам’ятниках, лежало щось маленьке і мертво-нерухоме. Він не повірив, не міг повірити своєму страшному здогадові і, відчуваючи, що творить святотатство, але неспроможний утриматися, підійшов до ліжка, нахилився і смикнув за ріжечок простирадла. Під ним, ледь ввім’явши подушки, лежав маленький, зісохлий до розмірів цикади капітан Ламбріанідіс…