Але Яковенко не дав.

— Збожеволів?

— Плавати легше буде.

— Я тебе поплаваю! Кайнаров тобі…

Їх накрило водою. Перший з-під хвилі виприснув Юрчик, покліпав своїми голубими медалями.

— Кий там Кайнаров! Тут аби…

— Без паніки! Вище носа!

На них знов набігла висока стіна води, але вона вже була не така важка, як перші, і прокотилася набагато швидше, та й вони цього разу встигли запастися повітрям і виринули з хвилі бадьорішими і мовби відсвіженими.

— Я на місток! — крикнув у вухо Юрчикові Яковенко.

— Те-ге! — відповів той. Очі в нього повнилися несамовитою блакиттю.

— А ти — до Віктора!

— Но-го!

Що за чортівня! Може, Яковенкові слова долітали тепер до Юрчика теж спотворено і той чув таку саму нерозбірливість?

— Накупалися! — ляпнув Яковенко Юрчика по плечу.

— О-го! — відповів той.

— Ти — молодець!

— А — еж!

— Що тобі? — стурбовано впіймав Юрчикове вухо Яковенко і вправно пригнувся від нового валу води, що накочувався на них по крутій похилості палуби.

— Пер-пер! — виринаючи з-під води, вигукнув Юрчик.

— Сюди! — показав йому на своє вухо Яковенко.

— Пор-рядок! — вволив його волю Юрчик.

— Ну — до Віктора! Щасливо!

— А-во!

«До капітанського містка довелося добиратися з великими труднощами» .

Він ніколи не читав «Фізики моря» Шулейкіна, не знав трохоїдальної теорії виникнення морських хвиль, не знав формули Бергена про висоту хвиль і того, що в закритих морях хвилі набагато крутіші, ніж в океані, бо гасяться дном. Здавалось би: що може заподіяти невисока азовська хвиля, яка в найбільші шторми не підіймається вище трьох метрів? Але не було в цих хвилях океанської розлогості, короткі й судорожно квапливі, вони не піднімали поступово судно, а безупинно били в його борт, і верхівки хвиль стрибали на палубу, мов несамовиті, і зривали, злизували, збривали все, що могли.

Це був шторм, про який розкричиться радіо і писатимуть усі газети. Він нагнав у ріки велетенські маси скаламученої води, і вода кинулася на поля, затопила населені пункти, виривала з коренем дерева, перевертала машини. Під водою опинилися всі розташовані на морських косах висілки, рибзаводи, шосейні шляхи, залізниці. Дрібні й середні судна, які не встигли вийти в море, були розбиті або викинуті далеко на материк, і уламки цих суден потім довго темнітимуть посеред полів, викликаючи подив і страх у людей невтаємничених.

Нічого того Яковенко не знав і не міг знати. Він знав тільки те, що має дістатися до капітанського містка, щоб зачерпнути необхідної інформації від лоцмана Гриші, а вже тоді знов щось робити, діяти, змагатися.

Пустельний, полишений на розтерзання стихіям «Омірос». Десь коло штурвала прикипів лоцман Гриша. Десь у трюмі пильнують Віктор і Юрчик зо два десятки зістеризованих верещак. Десь, мабуть, і досі куняє на містку обурливо байдужий до всього на світі капітан. І вештається по судну безсилий будь-що вдіяти спокійний штурман. Знов щось замишляє в нетрях судна підступний Стіліанос, який довбешкою своєю відповідає перед Яковенком за роботу машин.

…Він пробирався по падаючій палубі, і безжальні коні Посейдонові налітали на нього щомиті, як колись у фільмах дитинства, намагалися розтоптати його, знищити, розпорошити безслідно.

Я сміюсь на повні груди! Нахильці-перехильці, ступаючи босими ногами по шорсткому, щомиті перевіряючи, як міцно сидить автомат, проводячи пальцем уздовж паска по підборіддю, щоб не згубити картуза… Пока я дышать умею, я буду идти вперед… Вітер забивав йому віддих, вода телесувалася навколо, і його слова летіли просто в хвилю, потопали і виринали… А на тому боці, там живе Марічка… Покинута планета зависла в збуреному світі… Самотній юнак пробирається на самому дні стихії, пробирається, пробирається… Стал упрямей я, стал еще сильней…

В’ялі конвульсії судна, яке трощать в боки. Сп’янілий від гойдалки корабель, усе сп’яніле довкола, чорна сірість, методично перехлюпується в тебе в голові: бовть, бовть… Два кольори, два кольори… Він біг наосліп, падав, його котило до самого борту, він зависав уже над пучиною, але видряпувався з самих лабет загибелі… Трое суток не спать, трое суток шагать… Відчаявшись, він спробував сховатися за спокійним нагромадженням дроту, але вода знайшла його й там, стрибнула на нього згори з відьмацькою силою, вчепірилася холодними пальцями… Він рвонувся далі… Знову буйно квітне черемшина… Збираєш усі сили в кулак, все життя в кулак! І б’єш, б’єш!… Четвертий день пурга качается над Диксоном… Чим далі біг, тим гнучкішим, верткішим, дужчим почував себе… Знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б’є… Такою силою налився, таким зухвальством, що міг би втримати на собі цілий «Омірос», не дав би тому перевернутися. В флибустьерском дальнем синем море… Трап капітанського містка видався землею обітованою. Яковенко вхопився за поручні… Ясени, ясен и… Озирнувся назад, туди, де лишив викричані пісні зневаги… Кинув свої пісні всі богам і дияволам… И молодость не зря потрачена… Молодість не вмирає, молодість вічна, молодість прекрасна!.. Тяжка сила водяного тяжіння відхитувала Яковенка назад, а він дряпався вгору вище й вище, дряпався з натиском тисячі мавпячих сил у пальцях босих ніг.