Повертаюся до щасливого римського костьолу: чому він щасливий, усім взагалі, а не самому Скарзі, хочу сказати. Прошу читачів швидко прикласти розсудну думку про того, що оповідатиму, і не розривати пам’яті іншими речами, доки кінчиться мова про те латинське щастя.

Щасливий, кажу, латинський костьол з тих причин. В усьому-бо ставиться й показується ворожим смиренній науці нашого Ісуса Христа. Христос-бог, збавитель наш, борючи гордовитий помисел Зеведеєвих синів⁴⁴, які просили собі місця праворуч і ліворуч, щоб не спокусилися честю, владою і славою цього світу через поганське мудрування і прагнення, викрив і осудив такий розум і помисел. А ти, латинський костьоле, щасливе місце ухопивши, не хочеш вовіки до розуму, що всіма володіє, знизитися і в Христову покору спуститися, але ще весь свій вік тим управляєшся, й бавишся, і подвиг життя цього доконуєш, аби доступитися не отого небесного місця й дістати честь та славу царства небесного, але щоб тебе на землі, в дочасному житті анітрохи не було понижено, ущерблено і з високооснованого плацу не порушено ані титулу, ані слави, ані честі, ані місця, гордісного начальства і старійшинства, верхосідно найменованого. Знай же, латинський костьоле, що те щастя й розум, у якому ти плаваєш і забавляєшся, — поганські; бо так Христос синам Зеведеєвим, котрі прагнули первосідного місця й честі славної, сказав: "Ви знаєте, що князі народів панують над ними, а вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто великим із вас хоче бути — хай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає — нехай буде він вам за раба. Так само і син людський прийшов не на те, щоб служили йому, а щоб послужити"⁴⁵ та інше. Глянь же, улюблений і розсудливий читальнику, чому латинський костьол щасливий. Тому, що смиренну Христову науку розорив, а поганську ухопив. Іще щасливий латинський костьол тому, що показав себе ґвалтівником і руйнівником конечного образу (і смиренномудрості), який показав Христос. Сам же преблагословенний даскал над даскалами, ректор над ректорами, господь і бог наш Ісус Христос, навчаючи учнів своїх бути і вважатися від усіх покірнішими і упослідженішими, показав цей образ собою, висоту і честь своєї зверхності звів до конечної покори й приниженості, оперезався стрічкою і вмив ноги учням, сказавши: "Чи знаєте, що я зробив вам? Ви мене називаєте: учитель і господь — і добре ви кажете, бо я є. А коли обмив ноги вам я, господь і вчитель, то повинні й ви один одному ноги вмивати!"⁴⁶ Ти ж, латинський костьоле зі своїми школами, наук ректорами, мав би з’явити той смиренний образ, показаний од Христа, та інших навчати тієї покори та приниження, але ти, борючи, пригашаючи той образ смиренномудрості, виявляєш себе таким противенцем, ґвалтівником і руйнівником того святого образу, що і мовиш, і учиш, і проповідуєш, і голосно на весь світ кричиш, погрожуєш, страхаєш і ділом або власним учинком виконуєш, кажучи, що коли б тебе хто не святив, не шанував, не славив, не визнавав за найліпшого, найрозумнішого, найславнішого, від усіх найвищого, старшого, найпершого і всесвітню голову, такий достойний вогню, меча, бід, мук і різноманітних смертей і страдницьких тортур. Придивися ж, улюблений читальнику, чому латинський костьол щасливий. Тому, що вже запевне дався антихристу себе породити, як сказав Павло до солунян, щоб чекали, бо "виявиться беззаконник", і відступлення від православної віри сталося, і боготворна кумирниця з’явилася на землі, зруйнувавши покору й Христову науку. Знай же, правовірний християнине, що то антихристова справа. Про це досить.

Ще трохи мушу пригадати про щастя латинського костьола, аби не утаїлася декому Скаржина похвала. Чому щасливий латинський костьол? Бо Скарга хвалить тільки світське щастя, а ми маємо пізнавати й розуміти сутність щирого божого розуму і не ласитися на поганське щастя, бо й саме слово "щастя" не з мудрості православної церкви, а з поганської. Щасливий отож і тим латинський костьол, кажу, що зі свого вчителя, апостола Павла, знущається, сміється і кпить і перед ним сміє безсоромно хвалитися, а йому латинський костьол повинен був би коритися (і слухатися), як своєму наставнику й учителю, бо сам владика Христос сказав: "Кожен буде, як учитель його"⁴⁷. Той-бо блаженний святий Петро, взявши образ і подобу від свого вчителя, як у добродійності, так і в покорі, в убогості і в неволодінні земними добрами та маєтностями, в гостині і в чужому домі, тобто віці, а не в своєму будучи, отій власній вітчизні майбутнього віку, чинив сам себе не дідичем тутешнім, а пілігримом та перехожим і вчив того-таки сліду триматися й своїх учнів, кажучи: "Благаю вас, любі, як приходьків та подорожніх, щоб ви здержувалися від тілесних пожадливостей, що воюють проти душі. Поводьтеся поміж поганами добре"⁴⁸ та інше. Глянь же кожен на того наступника, який не має де голови прихилити! Апостол же Петро, взявши той спадок, накладає той-таки образ і подобу на своїх учнів та наступників і не каже: "Благаю вас, як дідичів, володарів поземельних держав", але "приходьків та подорожніх", знаючи, що є гістьми в цьому нетривалому житті: сьогодні тут, а завтра відходять у гріб до того віку; через те і не прив’язуються тут, на землі, нічим: треба тільки показати добре життя і відкинутися від тілесних пожадливостей, які воюють на душу — так він учить. Ти ж бо, костьоле латинський, з наступником та учнем апостола Петра, чесним папою, противлячись і поборюючи науку свого вчителя Петра, іменуєшся не мандрівничим і прибульцем, тобто приходьком і подорожнім, але вічним дідичем помпи, слави, марнотної могутності й видимої держави, трону і влади земного начальства всесвітнього володаря. А хто б тебе за такого не вважав і не славив і під твою владу не підлягав, того ти, латинський костьоле, через свою владу наказуєш своїм слухняним учням і благословляєш убивати і в цьому житті не давати жити, успадковуючи цим тиранський звичай. Справді щасливий римський костьол, бо швидко прислужує й пригоджує тому, котрий розорив і вбив Петра. Питаю тебе, костьоле щасливий латинський: де твій Петровий спадок? Де учнівство твоє, яким хвалишся, і [чому] гробом Петровим пишаєшся, коли жодного пункту з його учення не тільки не дотримуєшся, але ще й розбивши і поховавши його учення своїм противенством, іншим забороняєш наслідувати науку святого Петра. Чи не бачиш, латинський костьоле, того щастя, від кого ти його зловив і хто тебе ним у цьому житті коронував? Розтули ж бо очі помислу на вчення латинського костьола, вірний Скарго, і пізнай, хто твоєму костьолу щастя дарував, тобою захвалене. А коли ти не хочеш пізнати дародавця, тоді вже ми, що з неволі, а що через потребу, будучи тобою оббріхані, мусимо відкрити тобі його й показати.