— Що це вам прийшло таке в голову?

— Так… Я хочу знати…

— Хм… Мені здається, що ви такого не захочете… Не думаю, щоб…

— Ну, а якби? Випили б? — перебила вона його.

— Та навіщо вам такого бажати?

— Ну, так… Випили б?

— їй-богу, ви сьогодня якась чудна… Що з вами?

— Нічого. Ну, от я хочу, щоб ви зараз пішли в столову й випили… Ну, я хочу! — нетерпляче тупнула вона ніжкою.

— То я… може, й не піду, — протягнув Микола.

— Не підете? Чому?

— Ну, «чому»! Я ж говорю вам: гидко це…

— Ну, а як я хочу, щоб ви зробили гидко?.. Ну, хочу, хочу! От я зараз вам говорю: Миколо Степанович, я хочу, щоб ви пішли в столову і зробили для мене гидко. Вип’єте?

Микола тільки знизнув плечима.

— Ну?.. Что ж молчишь? Сделаешь? Да? Я так хочу… Если любишь, сделаешь… Ну? — зашепотіла вона. — Я хочу, чтоб тьі для меня на все пошел, сльїшишь? Вьіпьешь? Да?

— Чудне бажання, — почав Микола, але вона зараз же перебила його:

— Ну, я так бажаю, я так хочу… Сльїшишь? Тьі должен ато сделать… Тьі мой!

— Дивно! — знов рушив він плечима, знов почуваючи, що голова йому починає крутитися. — Як же я… буду пити?.. І з ким? Для чого?.. Я нічого не розумію… Всі ж мені чужі…

— Нічого! — скрикнула Галя задоволене, й по гарному, ще трохи червоному лиці її пробігло знов щось звіряче й дике. — Я вам зараз найду компаньона!

І налагодилася вже йти.

— Але, може, я його зовсім не бажаю! — зупинив її хутко Микола.

— Ну, то вибирайте, кого хочете… Скоро! Микола став перебігати очима з студентських сюртуків на цивільні й зупинився на Фомушці.

— Коли так, — промовив він, — то нехай буде Фомушка. Однак він сумує… Треба його розважити. Хоча він мавпи не вигадає, але все-таки симпатичний і простий хлопець… Пожалуста, Фомушку.

— Так, значит, Фому Лукича? — ступила Галя і злегка повернулась, не дивлячись на його.

— Фомушку, Фомушку!

Хвилин за три приємно здивований і радий до послуг Фомушка вже стояв біля Миколи.

— Ну, ось вам і компаньон! — промовила Галя, не дивлячись на їх.

Миколі було трохи ніяково перед Фомушкою.

— Як вашим услугам! — додав той, привітно всміхаючись.

— Так ми ще побачимось, — аби лиш сказати що-не-будь, звернувся Микола до Галі. — Дві чарки недовго…

— Больше не думаєте? — хитро вставив Фомушка, маючи його слова за facon de parle.

— Конечно, побачимось! — здивувалась Галя. — Жду вас через четверть часа, не більше… Чуєте?

Микола й Фомушка уклонились і вже націлились йти, як Галя, щось наче згадавши, хутко покликала Фомушку.

— Сию минуту, — кинув цей Миколі й побіг до неї.

— Пожалуста, там под влиянием паров еще не проболтайся… — прошепотіла Галя. — Я зтого не хочу… Сльїшишь?

— Боже сохрани! Й язьік прикушу!

— Ну, йди.

«Мабуть, просить, щоб не давав мені пити багато, — думав тим часом Микола з ніжною подякою. — Голубонька моя мила!»

— Альон! — крикнув Фомушка, підходячи до його і прямуючи просто в їдальню.

III

А в їдальні картина зоставалась та сама, тільки трошки відмінилася: в кутку, біля дверей, що веди до спальної, замість трьох стільців стояв невеликий стіл. Той стіл, — мета для сіреньких свідків вінта, спокуса для сумирних салопниць і розвага нещасливим у картах, — накритий був білою скатертю і так тісно заставлений випивками і закусками, що, здавалось, маковому зерну ніде було впасти.

— Куда ато? — зупинив їх Сухобрієв.

— На «репетицию»! — весело одповів Фомушка, киваючи на стіл, якому сам Єремей Афанасьєвич дав таке назвисько.

— Как? И Николай Степанович?

— А что ж! — жваво, але якось роблено засміявся Микола. — Нужно вьіпить!

— А вьі ж умеете?

— Ого!

— Да гляди мне там, надрьізгайся, как конь, — не повертаючи голови від карт, невдоволено промовив дідусь, батько Фомушчин. — Для ради торжества…

Миколі зовсім ніяково стало.

— Не боитесь! — заспокоїв батька Фомушка. — Не маленький… «Мальїй не дурак, знаю сладить с кем й как!» Идемте, Николай Степанович!

— Разрешили, значит? — звернулась до його Варвара Карповна, коли той проходив біля неї.

— Да, немножко… Хе!

— Й прекрасно, й прекрасно! — похвалила вона. — А то держитесь таким постником, что ужас.

— А вот мьі сейчас!.. — хитнув Фомушка до стола головою і клацнув пальцями.

Стіл, на радість Миколі, стояв оддалік усіх, так що як тихо говорити та ще сісти спиною до салопниць, то вони не могли нічого ні почути, ні побачити, хоч би витягували шиї, як гуси.

«Але становище все-таки паскудне, — думав Микола, сідаючи за стіл і почуваючи на собі погляди й салопниць, і всіх. — Ніколи не пив, удавав святого і… Ех!»

— Я думаю, спервоначалу простой? — звернувся до його Фомушка, беручись за графинчик, уже надполовинений. — Как-то, знаєте…

— Все равно!

— Й я так думаю… Ну, боже благослови… Ох, чуть не разлил… Ну-с… За ваше здоровье!

Микола одразу перехилив і проти волі здригнувся. Пекуча течія якось гостро пройшла по горлу й розлилась вогнем по всім тілі. Одразу страшенно схотілося їсти.