Про УКРЛІТ.ORG

Заручини

C. 17
Скачати текст твору: txt (149 КБ) pdf (155 КБ)

Calibri

-A A A+

Він на мент зупинився, кинув оком у Миколин бік, — у Миколи серце зовсім завмерло, — і скінчив:

… — Анньї Леванской й Фомьі Лабазникова! З-поза Галі зараз же виглянуло біляве, облите щастям лице Фомушчине й нашвидку кинуло:

— Я вам говорил, что скоро! — і сховалось. «Що? — ледве не заревів Микола не своїм голосом. — Фома Лабазников?! Фомушка?!»

Він дико, розпачливо подивився на Сухобрієва, на старого Лабазникова, що весело сміявся свойому «су-призові», на Галю, що, одвернувшись, стояла спиною до його, на валку людей, що щось кричала, кудись лізла з чарками в руках, і зразу якось похиливсь, зімлявів.

«Так що ж це, господи! Що ж це таке?.. Як же це?.. — думав він, не почуваючи нічого — ні гніву, ні злості, а тільки якесь болюче, тяжке нерозуміння. — Що ж це таке, боже мій?! Фома Лабазникові..»

— Ур-р-ра-а!! — вмить загриміло у його над вухом, і валка ще більше стала товпитись біля Галі та Фомушки, ще далі відпихаючи його до дверей.

«Але ж навіщо все то було?.. Сьогодня навіщо?.. Любить же… «Будешь мой!..» Що же це, господи?..»

В ушах у його шуміло, дзвеніло, в голові стукало, ноги трусились, а на губах застигла крива, повна болю й нерозуміння усмішка.

— Ур-р-ра! — грохотіло в їдальні.

Микола, одіпхнутий валкою, опинився в залі. Машинально ступаючи, дивлячися вперед себе якимись скляними очима, він вийшов у сіни, постояв трохи, спустивши безсило руки, як побиті, й автоматично став шукати свою одіж та одягатись.

— Ур-р-ра! — не затихало в їдальні.

Микола так само автоматично відчинив двері, вийшов на східці і спустився на вулицю. Було тихо, темно, і накрапав дощик.

«Навіщо ж, навіщо ж?! — якось одноманітно-понуро стукало у його в голові. — Була ж така люба… Цілувала… Кусала… А-а-а! — вмить наче все освітилось у його, і з цим світом разом так тяжко, так гірко-боляче здавилось серце, що Микола навіть зупинився, щоб передихнути. — «Сашенька-Машенька, душенька Наташенька! У меня свой капитал… Распутная…» Галя? Моя Галя?.. Моя чиста, свята?.. Господи, що ж це?! Навіщо ж усе це сьогодня?.. Як же це?..»

І весь минулий вечір, розмова з Галею, з Фомушкою стали якимись шматками, в якімось дикім неладі приходити йому на пам’ять. Він ніяк не міг схопити думок, зв’язати їх, з’ясувати собі все; вони пролітали вихором без жодної логіки, без зв’язку, але такі важкі, такі пекучі, що, здавалось, ніби за кожною думкою хтось проводив гарячим залізом по мозку й по серцю. Він не розумів усього, він тільки всією істотою почував, що зробилось щось таке неможливе, що все останнє не варте було уваги.

Він зупинився серед тротуару і став дивитися просто перед себе, нічого не бачачи й не чуючи. Проходили люди, опасливо обходили його, здивовано озираючись; проїжджали ізвощики, іноді закликаючи — «свєзті», а він стояв нерухомо. Думки крутилися, били по черепу, стукали в виски й потроху починали упорядковуватись. І довго він стояв, розставивши ноги і схиливши голову, потім тихо пішов: він почав розуміти…

«Так… В «друга дома» готувала… «Будешь мой, несмотря ни на что. Я хочу, чтоб тьі сделал подлость…» Он що!.. А я… Хе!.. Свята, непорочна… Господи! Хто ж думав?.. За що ж? Як же так можна?.. «Дядя» книжки давав, сміялась… з Фомушкою!.. Для чого ж, для чого ж?.. Ах, треба, треба було!.. «Средство!..» По-українськи говорила… А я… За що ж?.. Як же так?.. А я ж як?.. Як же я?.. У номерок?»

І від цієї думки у грудях так тяжко здушило, так сумно защеміло, що він вмить зупинився й пошукав очима, де б спертися на що-небудь або сісти. Скрізь було мокро й темно. Він поводив очима навкруги, постояв трохи й сів на тротуар, спустивши ноги на дорогу. І замер.

«Як же тепер?.. Що ж?.. Як же жити?.. Що ж далі? — підвів він раптом голову і з мукою подивився на ліхтар, — Як же жити?.. Жити як? Знов у номерок?.. Навіки вже?.. І таргани, і… Навіки?..»

А дощик сік собі дрібненько. Миготіли ліхтарі, жовтіючи десь далеко маленькими плямками; прохожих щось не було, і тиша стояла на вулиці; тільки від зігнутої, темної постаті на тротуарі розлягалося сухе, хрипле, повне відчаю й муки безнадійної ридання.

 
 
вгору