Галя стрепенулась.

— Що ви сказали? Вибачайте, я недочула… — здушила вона йому руку. — Ви щось питали?

— Ну да… Ні… Ви, здається, щось чи говорили, чи хотіли сказати… Ага! Ви казали, що маєте щось сказати… Що таке?

— Я мала сказати?.. А!.. Да… Я маю вам щось сказать… Тільки…

— Тільки що?

— Тільки… Ну, нічого!.. Слухайте…

— Усім серцем слухаю!

— Правда?.. Ну, слухайте…

Вона трохи замислилась. Микола терпляче дивився на неї. З вітальні глухо долітали згуки якоїсь сумної мелодії й наче хотіли ще більше відрізнити Миколу від усього світу, від номерців і ще більше й тісніше споріднити з цією теплою, оксамитною ручкою, з цими тонкими пальчиками, що так покірно й тихо лежали в його руці. Він тихо-тихо стиснув їх.

— Слухайте, — підняла голову Галя. — Ви, мабуть… Ні! не скажу! — вмить твердо промовила вона.

— От тобі й на! — засміявся Микола.

— Не скажу, не скажу! Ви зараз розсердитесь, не так на це подивитесь, зараз… Ні, ні! Микола здвигнув плечима.

— А обіщаєте не сердитись, не лаятись, не кричати?

— Голова тому порукою!

— Ет! — незадоволено шарпнула руку Галя. — Ви говоріть серйозно… Обіщаєте?

— Та що ж таке?

— Ви скажіть, обіщаєте не сердитись, коли я вам щось скажу?

— Не знаю… — засміявся Микола. — Може, ви мені щось таке скажете, що й святий розсердився б. Скажіть уперед.

— А! Ну, так не скажу зовсім… Пустіть руку! — прошепотіла вона трохи сердито.

— Ну, Галя…

— Як? «Галя»? Не смійте мене так називати… Не хочете дати слово… Пустіть руку…

— Га-а-ля…

— Ну, обіщаєте?

— Та що ж таке, господи?

— Що не будете… що… Ні! Знаєте що? — пригадавши щось друге, скрикнула вона.

— Ні, не знаю.

— Слухайте, Миколо Степанович! — серйозно промовила Галя. — Я питаюсь у вас серйозно… Це важно.

Микола зробив серйозну фізіономію і здавив пальчики.

— От що… ви краще слухайте!.. Дайте мені слово, що ви не будете ні сердитися, ні… виражать своїх мнєній, ні лаяти мене сьогодня, що б я не зробила і що б ви не почули… Добре? А завтра ви повинні прийти до мене, і ми побалакаємо про все… Я об’ясню, ви подумаєте… Словом, завтра ви непремінно прийдіть… Даєте слово?

— Так ви краще зараз скажіть усе, та й годі! Побалакаємо…

— Ні, ні!.. Я хочу сьогодня ввесь вечір з вами бути… Я й так мало з вами буваю… І я хочу, щоб ви мене проводжали додому… А то ви як узнаєте, то не захочете ще й провести мене. Добре?

У Миколи радісно завмерло серце. «Боїться, що не люблю… Хоче признатись… Боїться… Моя, моя, моя!»

— Ну, даєте слово?

— Даю, даю!

— Глядіть! Я вашому слову вірю… Що б не случилось, слово держіть… Добре?

— Тисячу раз добре! — щасливо прошепотів Микола й тихо підніс її руку до губ.

— Хто-небудь увійде, — ледве чутно кинула Галя, не однімаючи руки й червоніючи.

«Ну, так що? Все одно через тиждень моя будеш!» — хотілось йому сказати, але щось держало язика. Йому було так любо: несвідомість і страх Галі за його кохання так радісно підіймали нерви, що хоч трошки хотілось ще посидіти так. А там… Все скінчиться: галас, гам, здивовані обличчя купецтва, подруг, «коллег», чиїсь руки, чиїсь поцілунки, бажання всього найкращого… Бр-р!

— Нащо цілуєте? — прошепотіла Галя. — Так собі? Да?

— Ні, ні… — відказав, не одриваючи руки, Микола.

— А нащо? Нащо?.. Хіба любите? Любите? Миколі хотілось мовчати і слухати-слухати без кінця цей палкий, збентежений голосок, повний чогось дужого, повний якоїсь досади, гніву й кохання.

— Ну, говоріть же! Любите?.. Ну? Ну? — нахиляючись до його й до болю стискаючи руку, прошепотіла вона. — Ну, говорі же, говорі! — вмить обгортаючи його шию, обдала вона його полум’ям щоки і стала скажено цілувати всього.

— Любіш? Да? Говорі же, проклятий, глупий… Говорі, любіш?

— Не «говорі», а говори!..

— Ах, оставь, пожалуста, хоть теперь… Говори… Ну, скорей!

— Люблю… — задихаючись, промовив Микола й завмер під вибухом невимовного, навіть дикого якогось кохання Галиного.

Здавалось, очі її не дивились, а горіли й світилися, щоки палали й пекли своїм полум’ям, груди хвилювали під тонкою білою сукнею.

— Ввійде хто-небудь… — одкинувсь трохи назад Микола.

— Плевать, плевать, пусть входят! Я люблю, люблю… Сльїшишь тьі! Целуй, целуй!..

Вона навіть страшна була. Щелепи випнулись якось уперед, зуби зціпились, в лиці було щось звіряче, дике.

— Тьі мой, мой! Сльїшишь тьі, проклятий! — прошипіла і, схопивши його за голову, нахилила, впилася зубами в щоку й одкинулась назад. Микола аж підскочив.

— Загрьізу!.. Всего загрьізу! Болит! Не смей, не смей, — тм мой! Я хочу, й тьі будешь мой с своей чистотой, невинностью, идеями… й всем… Сльїшишь!.. Тьі ж любишь… Любишь же? Да? Больше всего?

— Люблю, люблю…

У Миколи крутилась голова.

— Бросишь все ато?.. Не будешь больше мучить «просвещением»? Да? Любил й прежде или «просвещал»?.. Все равно будешь мой!.. Я все пущу в ход… Сльїшишь тьі!..