— Да я верю, верю вам! — поспішив заспокоїти його Семенюк і засміявся. Йому хотілося чогось сміятись з усього: і з салопниць, і з вінтьорів, і з Фомушки, і навіть з самого себе.
— Да вьі все равно скоро узнаєте сами, очень скоро-Тут больше палата все. Ему ато так захотелось. А мне бьі чем дальше, тем лучше… Она, положим, тоже секрет-ничает. Словом, ерунда, я вам скажу! — махнув він рукою. — Такое делается, что й сам Соломон, жидовский мудрец, не разобрал бн, ей-богу!
«Каламуть якась… Сашенька-Машенька, душенька Наташенька, — проспівалось у Миколи, — купецкая дочь»,
— Образованная она? — голосно спитав він. — Или й атого нельзя говорить? — і засміявся.
— Нет, можно, — засміявся добродушно й Фомушка. — Так чтобьі как следует, — скривився він, — значит, по всем наукам… не могу сказать. Бнла в гимназии… Да мьі с ней про образование мало говорим. Она там имеет какого-то дядю, дак он ей дает читать какие-то ученьїе книжки… Богатьій, говорит, я его не знаю сам. Дак она, чтоб, значит, добиться у него милости, как будто читает ати книжки, а на самом деле они лежат у меня на квартире, пока ей нужно видеться с дядей… У меня, знаєте, єсть совсем отдельная квартирка, собственно, значит, для любовньїх свиданий, — додав він, усміхаючись. — Там, бьівает, она иногда у меня й день й ночь сидит… Раз три дня пробмла… И мать знает. Смеемся мьі, бьівало, с атих книжек. Конечно, й географию учила, й другое там… А так чтоб очень…
— Значит, она баба бойкая! — весело скрикнув Ми кола. — Й вас опутала, й дядюшку колпачит, ха-ха-ха. Ей-богу, вьі чудак большой!
Миколі все більш та більш хотілося сміятись, сміх так і виривавсь у його з грудей, розкочуючись по них, як живе срібло. Щоки злегка укрились рум’янцем.
— О, ловкая баба! — згодився теж весело й Фомушка. — Я вам говорю, такая баба, что… угу! — Він навіть головою крутнув. — А вот какая она… можно сказать, сладострастная, распутная… Что она только вьідельївает, ежели бн вьі знали!.. Певица так не сделает! А вот, если бьі она отказалась вьійти за меня, кажись, не знаю, что с собой сделал бьі… Или запил бьі мертвую, или повесился на железном крючке!
— А скореє б запили? Да? — зареготався Микола. Фомушка й собі не видержав.
— Ах, вьі, комик, комик! — ударив його по плечі Микола, аж хитаючись од сміху. — Жаль мне вас, чудака зтакого! Славньїй вьі все-таки мальїй!
— А мне, вьі думаєте, не жаль себя? — скрикнув Фомушка. — Жаль до слез просто! Й посоветоваться не с кем… Вот спасибо вам, вьі все-таки… Если бьі я смел, — додав він трохи несміливо, — предложить вам…
— С удовольствием, Фомушка, с удовольствием!.. Вьі не обижаетесь, что я вас Фомушкой називаю?
— Нет, нет, напротив. Я хотел вас просить внпить на брудершафт… В знак, значит, памяти…
— Ха-ха-ха! — засміявся Микола. — Да с превеликим удовольствием. На «тм», значит?
— На «тьі», на «тьі»! — радісно підхопив Фомушка. — Я думаю, беленькой? — повернувся він до Миколи.
— Все одно!
— Больше, знаєте, торжественности! І хоча у Фомушки рука вже трохи тремтіла, але чарки були налиті майстерно.
— Теперь рука за руку? — спитав Микола.
— Да
Випили, витерли поважно губи й поцілувались.
— Ну, теперь йди к черту! — вилаявся Фомушка брудершафтним звичаєм. Хоч Миколу це трохи й неприємно… ущипнуло, але він тільки засміявся й почав закусювати.
Ця чарка пройшла вже не так легко, вона була якась холодна, гірка і дуже смерділа сивухою. Микола аж здригувався, прислухаючись, як горілка вже не гріла, не ніжила, а якось давила і неприємними хвильками розкочувалася всередині. Сміятися вже не хотілось, хотілось тільки як-небудь скинути з лоба якесь ніби покривало, що наче обгорнуло йому голову й тісно давило її.
«Не треба було більше пити, — пробігла у його думка. — Погано… Треба пива випити, може, освіжить».
— Есть еще пиво? — звернувся він до Фомушки.
— Пиво? — схопився той зараз же. — Есть! Тут под столом цельїй погреб. О!
Микола жадібно випив і справді ніби освіжився.
— Хорошеє пиво, — похвалив він.
— Да, это прекрасное пиво, — згодився Фомушка й замислився. Оченята йому трохи зачервонілися й посоловіли, губи трохи одвисли; видно було, що не тільки пиво, але й горілка була «прекрасная».
І знов обидва замислились.
— Малоросса!.. Малоросса!.. Украинца… — вмить зачулось голосно в вітальні. Микола став прислухатись.
— Малоросса! Малоросса! — почулось уже в дверях, і декільки студентів, панночок і цивільних сюртуків прямувало вже до них.
— Коллега, козачка! — зразу звернувся до Миколи якийсь незнайомий студент і навіть подав бубликом руку.
— Да я не танцую, господа! — засміявся Микола.
— Ну, ну! Ничего, вьі малоросс… Вьі не должньї отказьіваться! — заторохкотіла якась панночка, що, як здавалось Миколі, знайома йому. — Это ваш национальньїй танец! Какой же вьі малоросе, если не умеете танцевать козачка! Стидно, стьідно!
Миколі знов захотілося сміятись і… навіть танцювати. «А от же візьму і покажу вам!» — подумав він і рішуче встав сміючись. Але ноги чогось стали як дерев’яні, ніби чужі і якось чудно пересовувались з місця. Він хитнувсь і схопився за «коллегу».