А сьогодні, — вона сама прийшла до мене, вона, амбітна, соромлива, а я читаю їй дурну нотацію й мало не виганяю. І то через те, що трохи голова боліла. А я ж міг скористуватись цим, поговорити з нею, більше й інтимніще, ніж звичайно, стати ближче до неї.

Я зітхаю і з досадою кручу головою, як справжній п’яниця. І раптом чую тихий жіночий голос:

— Може подати чогонебудь, Якове Василевичу?

Я злякано розплющую очі і швидко підводжусь. Позаду канапи сидить Шапочка з книжкою на колінах, без капелюха, як у себе дома.

Я похапцем проводжу рукою по голові, розправляю вуса, зімняту бороду і встаю.

— Ви давно тут? — питаю хрипким голосом.

— Години зо дві.

Вона усміхається несміло, не знаючи, як тримати себе зо мною, як із здоровим, чи слабим. Я сідаю знову на канапу, кладу голову в руки й сиджу так, зігнувшись. Я ще не зовсім прочуняв і не можу опанувати свого хвилювання. Що їй сказати, коли спитає, що зо мною було? П’яний був, та й годі. І це вся моя хвороба, ради якої вона вдруге прийшла до мене? Вона, як сестра-жалібниця, сиділа от-тут біля звичайнісінького п’яного, паршивенького чоловічка.

— Знову болить? — тихо чується співчутливий і трохи суворий голос Шапочки.

Я кручу головою й потім випростовуюсь.

— Мені просто соромно. Дуже соромно.

— За віщо? — щиро не розуміє Шапочка.

— За все, Ганно Пилипівно. За багато. Від сорому я навіть не можу почувати як-слід радости від того, що ви в мене.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Шапочка придивляється до мене й, нарешті, каже:

— Ви якийсь чудний. Тепер знову ніби инший чоловік. Ну, я вже мушу йти додому. На мене чекають і турбуються. Я відранку не була дома. А тепер хутко п’ята.

Я не смію задержувати її, дякую, ніяковію, почуваю себе смішним, дурним і несподівано для самого себе випалюю:

— А від справи Кубешки я, між иншим, Ганно Пилипівно, відмовляюсь. Я це рішив і дуже радий, що… що ви мені… взагалі… Словом, і за це спасибі вам!

Шапочка з непорозумінням слухає мене збірає на очі брови й сердито каже:

— Дуже дивно.

Після того вона йде в передпокій. Там скупчено одягає капелюха, бере торбинку і з прибільшеною недбалостю кидає:

— Заходьте сьогодні ввечері, як маєте охоту… Бувайте!

— Дякую! Неодмінно! Неодмінно!

Потім я довго ходжу по кабінеті.

Через що раптом така постанова щодо Кубешки? Але ні невдоволення, ні каяття нема; я почуваю навіть чудну сатисфакцію: ніби свідомо, ціною довгих зусиль, я розвязав якесь питання.

Перебиває дзвінок телефону.

— Слухаю!

— Це ви, Якове Василевичу?

— Я!

— З вами говорить Олександра Михайлівна.

— А-а, добридень, Олександре Михайлівно! Вона хвилинку мовчить, ніби наміраючися сказати щось дуже важне, й, нарешті, каже:

— Як ся маєте?

— Та нічого, дякую! А в вас що добренького?

— Доброго мало!

— Як то?… Невже нічого не вийшло?

— Нічого!

— Та не може ж бути?!… Що ж він каже?

— Та воно, знаєте… Він має рацію: тепер уже неможливо. Дуже був схвильований, прохав вибачення, навіть плакав.

— Але ж яка ганчірка!

Ми мовчимо. У трубці чути дихання Олександри Михайлівни. Вона, певне, хвилюється.

Але мені вже нудно від сеї історії, й нема ніякого бажання знову розводити її. Я зробив усе, що міг, хай самі собі дають тепер раду, як знають.

А вона, мабуть, хоче, щоб я знов насів на цього маруду.

— Він казав, що має намір іще раз із вами побалакати.

— Ага! З охотою, з охотою.

Певне, він і не думав мати такого наміру, а це їй хочеться, щоб я побалакав.

Знову павза. Дихання чутніще.

— Я теж гадаю, що коли б ви з ним іще раз поговорили, то він перестав би вагатись. Я не могла як-слід…

— Так, так, я розумію. Розуміється, вам незручно. Так, я з ним неодмінно поговорю!

— Будь ласка, Якове Василевичу! І треба б швидче, поки…

— Так, так, я з ним сьогодні поговорю. Навіть зараз.

— Простіть, Якове Василевичу, що турбую вас! Але треба вже остаточно вияснити. Мені це просто потрібно…

— Неодмінно, неодмінно.

— Ви до сьомої дзвоніть мені в бібліотеку на № 25—74.

— Добре, запишу… 25—74. Чудесно!

Вона дякує мені і прощається.

Я лаю себе. Ну, що ж я скажу цьому йолопові? І яке мені діло, власне кажучи? Що я нянька їм, чи що?

— Миколо! Ванну! Швидче!

Вже шоста, — треба поспішати. Я голюсь, беру ванну, думаю про Шапочку, про справу Кубешки, про багато инших річей і зовсім забуваю про Олександру Михайлівну.

Шапочка приймає мене таксамо, як і перше. Тільки Марія Пилипівна підсуває більше привітно й сердечно фурделики та рожеве варення.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

От несподіваний гість!

— Ти звідки? Та хоч капелюха скинь, чудна ти жінко!

— Ні, ні, я на десять хвилин, не більше. Не можна. Ху, душно, — бігла я по сходах. Ну, кажи швидче, що ти там нагородив Дмитрові! Це з твого боку негарно. Ти повинен був, принаймні, написати мені, що саме казав йому…