Соня обвіває хусткою розпалене, засмалене лице, цікаво озирає кімнату й часом зиркає на мене своїм іронічно-ласкавим поглядом.

Я оповідаю. Мені ніяково й досадно. Соня слухає мене суворо й уважно, їй лупиться ніс, і волосся наче побіліло, вигоріло.

— Так. Добре. Шкода, що не написав. Я мовчала, бо не знала, що саме ти розказав йому. Зпочатку він був дуже привітний, задоволений, а потім хотів, щоб я все розказала йому. А я не знала, що саме треба розказати… Багато було з цього приводу… Тепер він фотоґрафує мене, Андрійка й себе. Накладає фотографії одну на одну, щось мудрує, рівняє. Нудьга та й годі! Ну, добре! Треба поспішати. Я з його сестрою приїхала. Саму не хотів пустити, боявся, що бачитимуся з тобою. Всі мої листи він перехоплює. Сестрі, мабуть, наказав не відходити від мене ні на крок. Тепер вона в корсетниці, тут біля твого будинку. А я ніби пішла в маґазин. Ну, як живеш? Покоряєш серця, раюєш? Вона з тобою живе?

— Хто?

— Ну, хто? Твоя дама!

Я сміюся. Соня теж усміхається іронічно й натягнуто.

— Ніякої дами я не маю, Соню.

— Ну, не бреши! І не соромся! Я не нарушу твого… родинного щастя.

— Та запевняю тебе, нема ніякої дами. Це було просто маленьке непорозуміння, ніби плястер, чи що; хотілось якнебудь одвернути увагу від… вас. Забув давно про це.

— Правда?

— Даю слово! Дмитрові я збрехав, щоб заспокоїти його.

— Ох, треба бігти. А ти немов помолодчав, — несподівано додає вона з милою насмішкою й поривчасто встає, не дивлячись на мене, навіть ніби уникаючи мого погляду.

— Ну, а до нас приходитимеш? — раптом питає вона. — Ми ж, мабуть, знову переїдемо в город.

— Та що ти?… А фізична ж праця?

— А, все це теревені. Яка там праця в біса! Просто від себе втекти хоче. Не життя, а… катування. Не знаю, чим усе це скінчиться. Та й біс його бери, все-одно! Я одуріла, отупіла, спаскудилась од брехні, вигадок, жалю, злости, сорому. Все-одно!

— Розійтись вам треба, Соню.

— Мерсі за пораду! А що я робитиму з двома дітьми? Бо як розійдемось, то через те, що він рішить, що не його діти. А як так, то не буде ж він оддавати мені останнє. Легко казати! Погане все і… смішне! Ну, прощай! Приходитимеш? Не бійся, нічого такого не буде! Навіть треба, щоб ти часом бував. Це його більш заспокоїть. Де тут поблизу фотоґрафічний маґазин? Знаю, знаю, тільки-що бачила. Ну, прощай! Боюсь, що мене вже шукає мій дозорець. А коли б був написав мені відразу, багато б… Ну, та все-одно. А що, граєш, як і перше?

— Так, потрошки.

— Ну!

Соня простягає руку й не то насмішкувато, не то жалібно заглядає мені в лице. Я потискую її руку і другою погладжую її. Соня зненацька рвучким рухом пригортається обличчям до мого плеча і зараз же, відірвавшись, похапцем, не дивлячись на мене, виходить.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Рівне, чудне, дивно-притихле життя! Акуратно два рази на тиждень ходжу до Шапочки. Там до мене звикли, як до якогось далекого родича. Ходжу по всіх кімнатах, сам собі чай наливаю; навіть при мені сваряться.

Вечори довші. Дерева золотяться осіннім листям; шумлять вони попід віконням не м’ягко та густо, не по-літньому, а з холодним свистом і шипінням, як померзлі.

В їдальні горить лямпа під великим абажуром. Стьопа й Михалко лежать на канапі, високо задравши ноги, й учать "гречеський". Марія Пилипівна з метром на шиї, що гадючкою повився довкола її величезного стану, схвильовано та заклопотано ходить круг столу, її рот напівроззявлений; вона дихає часто, астматично. На столі розташована матерія з чудними рогами, з напів-округлими вирізами, що їх законів я ніяк не збагну. Тут же викрої, тарілочка з шпильками. Долі одним з викроїв грається кіт, Мурза, улюбленець Шапочки. Сама Шапочка сидить боком, держить у губах шпильку й, похмурившись, уважно стежить за маніпуляціями Марії Пилипівни.

— Якове Василевичу, як буде по-грецьки аорист од дієслова "передчувати"? — лукаво пускає шпильку Михалко. Він подібний до батька не тільки своїм горбатим носом та пухкими губами, але й удачею.

— Михасю, не чіпляйся! — невважно, машинально завважує Марія Пилипівна. Потім вона бере ножиці і з виразом людини, що покінчила з сумнівами, рішуче відрізує малесенький шматочок матерії.

— Ну, Якове Василевичу, як буде аорист?

— Не знаю, Михасю!

— А ви щонебудь знаєте? — слідкуючи за Марією Пилипівною, кидає Шапочка.

Дійсно, я страшенний неук у всьому. Найелєментарніщі фізичні явища я не можу пояснити; не пам’ятаю ніяких історичних дат; не знаю на-пам’ять майже ні одного вірша; якийнебудь біном Нютона для мене те саме, що для Мурзи рахунки кухарки Мотрі. Коли б мене примусили тримати іспити, я не попав би, мабуть, і в першу клясу. Це служить приводом сміху з мене для Стьопи й Михалка. Моє неуцтво підіймає їх, вони почувають себе в чомусь дужчими за мене. З Шапочкою вони не можуть цього почувати, бо вона все знає, про що вони не спитають її. Хиба що латинської та грецької мови не знає, але тільки через те, що тих мов у них "не проходили".