— Ну, мені треба вже йти.

Яка відчуженість, холодність у цій тихости й несмілости!

— Кінець, Ганно Пилипівно? Значить, і я шантажист? Грабіжник?

Вона підводиться і з ніяковістю відповідає:

— Не будемо про це більш балакати. Прощайте! Я поспішаю.

І, не подавши мені навіть руки, хитнувши тільки головою, вона відходить. Мені хочеться схопитись, наздогнати її, взяти за плечі й сильно повернути до себе. Як ти смієш так іти?! Як ти смієш?!

Але я не ворушусь і, криво посміхаючись, дивлюсь їй у слід.

Що ж це: кінець? Так несподівано, безглуздо, неможливо? Та ще ж пів години тому я йшов повз її дім і думав, що завтра прийду, сидітиму в неї в кімнаті, дивитимусь, як збіраються горбочками брови, як вона жмурить очі й витягає трубочкою губи, ніяковіючи й сердячись! І ніколи, значить, вона вже не буде сердитись на мене, кидати мені відривчастих наказів підчас співу? "Шантажист і мерзотник!"

Я з усієї сили б’ю палицею по лаві, встаю, і швидко йду звідти.

— Зво-ощик!…

Мій крик розлягається по вулиці, мабуть, не один здригнувся від його. Згори з грюкотом наввипередки женуть візники.

— Смали в "Шато!" На ввесь дух! Карбованця на водку!

Дурна, вузька, простолінійна моралістка! Дівча, яке береться судити про те, чого не розуміє! І плювать, коли так! "Прекрасна дама!" Подумаєш, моральність!

В "Шато" я знаходжу млявого й мовчазного Кригу-Зальотного в товаристві двох шансонетних співачок. Моя поява має на його такий вплив, як у казках жива вода на мертвого царевича.

— Криго! Треба здорово напитись! Чуєш?

— Напитись? Зробимо! Коли треба, зробимо! І ми "робимо".

Біль у потилиці, язик шорсткий, неначе обструганий, вишарований. Стан такий самий, як після гульні: я не почуваю тіла. Від п’ят до шиї я ніби вкритий важкою, сірою матерією. Живе тільки сама голова; сам головний мозок: холодний, чистий, легкий. Всі емоції й почуття притуплені або зовсім придавлені. Моє довге тіло з волосистими ногами й волохатими грудьми здається мені чимось стороннім і викликає холодну гидливість.

Неділя, — отже можу лежати в ліжку хоч цілий день. У хаті немає жовтих одсвітів з вулиці, значить, небо хмарне. Дванацята година дня.

Я підкладаю долоню під потилицю й думаю.

Так, значить, кінець. Добре! Через що? Через мою неморальність. Що ж таке моральність? Моральність це рожева пудра на законах природи. Шапочка вважає неморальним боронити Кубешку. Але боронити закони сильних і пануючих — річ нормальна й моральна, бо вона санкціонована тисячолітньою верствою пудри — пануючою мораллю. Чоловіка своєї сестри, який служить у банку, де робляться ріжні шахрайські операції, який годується з цих операцій і, мабуть, сам бере в них участь, — вона й обнімає, й цілує. Сотням шахраїв, паразитів, грабіжників, але припудрених їхнім законом, вона подає руку. А одному через щось висловлює огиду та зневагу.

Через те припудрені так гаряче й боронять пудру, яка помагає їм тримати дурнів у руках.

Моральність — це стіна, яку вивели припудрені між основними законами життя й вищим його проявом — розумом. Увесь моральний поступ людськости є в тому, що люде по камінчику стараються знищити цю свою власну стіну. Але припудрені, з свого боку, дбайливо бережуть її, при чому їм ретельно допомагають дурні, яких вони доять. У моральному розумінні соціялізм є скасування стіни, приведення людини до вищої, природної одности, є поєднання законів природи з розумом. Але з яким трагікомічним старанням багато сучасних соціялістів підтримує цілість стіни припудрених!

Рука починає щеміти. Я зміняю позу, закурюю й думаю далі. Мені приємно, що мозок працює ясно, легко, й немає й сліду вчорашніх тяжких переживань.

Хтось стукає у двері.

— Якове Василевичу! Прийшла панночка. Просить вас принять.

— Увійди, Миколо! Яка панна!

— Приказали сказать: Ганна Пилипівна. Дуже треба бачить.

— Ага, добре! Скажи, зараз! Одягнусь…

З приємностю відмічаю, що ім’я Шапочки не робить на мене ніякого вражіння. Тільки через щось у потилиці дужче заболіло. Але це могло бути й од того, що я підвів голову.

Я одягаюсь повільно і стараюся зрозуміти, через що вона прийшла й за чим? Згадую вчорашні свої міркування в "Шато". Коли вона так цікавилася мною, боронила перед кимсь, коли так гостро осудила мене, значить, я не байдужий їй! Але сьогодні мені вже не досадно, не боляче, й не хочеться перевірити ці міркування всякою ціною, навіть пониженням. Коли б вона вчора прийшла, я, мабуть, наробив би дурниць.

Потилиця болить що раз дужче. Ноги й руки як чужі. Голова так горить, що, здається, коли б я був у темній хаті, то побачив би в дзеркалі над своєю головою ясне коло, як над головами святих. Але думка, як і перше, чиста, легка, бистра.

Намагаючись не робити різьких рухів і несучи голову рівно, я йду в кабінет. Шапочка стоїть біля вікна й дивиться на вулицю. Вона в усьому білому, в капелюсі, і з торбинкою. Повільно обертається і, трохи зпід-лоба дивлячись, каже: