Про УКРЛІТ.ORG

Записки Кирпатого Мефістофеля

C. 54
Скачати текст твору: txt (787 КБ) pdf (504 КБ)

Calibri

-A A A+

Я мовчу й обережно беру торбинку, почуваючи до неї рідну ніжність. Срібне плетіння м’ягко, податливо гнеться в моїх руках. Намацується щось тверде, мабуть, дзеркальце, портмоне і щось м’ягке, мабуть, хустка.

— Що ж ви мовчите?

— Ви ж заборонили мені балакать.

— Будь ласка, не робіть із мене панночки! "Заборонила!" Яка слухняність і покора!

Вона мовчить, не рухаючись і безживно тримаючи руки на колінах.

— "Заборонила!" Всі "ухажори" страшенно люблять удавати з себе покірних рабів. "Ах, скажи мені кинутись униз головою!" І бреше ж, дурень, не кинеться! Яка йому користь? Він же жде за це нагороди. А як він її матиме, коли вб’ється? І бреше!

Дивно, чого я в присутности сеї дівчини раз-у-раз почуваю таку несмілість, наче несу в руках щось дуже тендітне і що-хвилини боюсь упустити. Це, кінець-кінцем, стає невигідним для мене.

— А прекрасна дама так і тане: от любов! Униз головою готов! Через щось раз-у-раз униз головою. Як жаба з високого берега.

Шапочка раптом сама сміється, мабуть, виразно в’явивши собі постать "ухажора" в образі жаби, що плигає з берега.

— А потім цей лицар хляпає пантофлями, бурмоситься за пересмажену курку, пропадає ночами і вважає, що він нещасна жертва і страдник. Що ви мовчите?

— Я слухаю.

— А вниз головою не готові плигнуть? Вона всім тілом помалу повертається до мене. В її очах і губах лінива насмішка.

— На віщо взяли торбинку?

— Щоб не забули.

— Яка дбайливість! А чому ви не приносите мені в гарненьких коробочках цукерків? Дивно, їй-Богу! В мене був один "ухажор", приятель Семена Семеновича, — теж служить у банку, — так той раз-у-раз, неодмінно, з чимнебудь являвся. От такі потім напевне намотують косу на руку й б’ють передками чобіт у живіт. Правда?

— Через що ж такі?

— Так мені здається. Ну, чого ви робите з себе такого тихого та божого? Ну, чого?

— Невже я роблю таке вражіння?

Шапочка довго й чудно вдивляється в мене. Нарешті, помалу говорить:

— Коли я читала в ґазетах про якийнебудь судовий процес, у якому фіґурує очевидний мерзотник, то я завжди дивувалась: що то за адвокати, що боронять його? Як можна боронити очевидного для всіх мерзотника? Ну, як?

Гм! Чого такий несподіваний вистриб?

— Це питання складне, Ганно Пилипівно. Насамперед не завсіди можна сказати, що це мерзотник.

— Ну, а коли можна? Коли це ясно, як два рази два?

— Коли навіть ясно, то адвокат — не суддя; він не судить, а боронить, полегчує силу кари; він у міру сил виправляє недоскональність наших соціяльних відносин. Відомо, що кара не досягає своєї мети, і що, коли та кара буде менша, краще буде для всіх. От через що можна боронити й найбільшого мерзотника.

— А чи можна боронити його так, щоб він виграв справу на шкоду другого, невинного?

— Це знову инше питання.

— На яке теж знайдеться відповідь? Знаєте, коли я читала про такі процеси, то я в’являла собі адвокатів, що ведуть грабіжницькі справи, якимись бузувірами, — моральними, звичайно, — страшенно жорстокими й тупими. Та й яка, власне, ріжниця між якимсь грабіжником, шахраєм і адвокатом, який старається виграти справу на шкоду тому, кого обшахраєно? Адже він, адвокат, знає, що коли його клієнт виграє справу, то цим він ограбує противника, чоловіка чесного і правого. Так? Знає ж! І все ж таки боронить, помагає грабувати. А коли він помагає грабувати, то й сам, як трапиться добрий випадок, може те саме зробити. Правда? Адже правда?

Ця розмова непроста. В мене таке почування, як у людини, в якої одежа не в порядку, й якій здається, що всі це бачать.

— Ну, знаєте, — кажу я з усмішкою: — це занадто рискований висновок. Насамперед…

— Ну, от, так я знала! Скажіть, ви ведете справу якоїсь Кубешки?

Я чую, як одразу червонію, й по мені розливається тяжке почування сорому.

— Так, я…

— Адже вона шантажистка!

Я мовчу й силкуюсь усміхатись вибачливо та насмішкувато.

— Ну, відповідайте!

— Звідки ви набрались таких відомостей?

— Не ваше діло! Відповідайте!

— Так, шантажистка! — кажу я жорстко й твердо. Сором миттю зникає, замісць його з’являється дивна злість.

— І ви це знаєте?

— Так, знаю! Але Суботович, якого вона обдурює, отвертий "мерзотник і грабіжник", як ви кажете. Кубешка проти його все-одно, що маленька, злодійкувата собачка проти вовка. Перше, ніж судити, Ганно Пилипівно…

— Я не суджу, а питаю. Не хапайтесь лаятись!. Я сама боронила вас, і не хотіла вірити. Але ви з цим Суботовичем були раніще в гарних відносднах. В карти грали раз-у-раз. Бували в його. Так?

— Що це, допит, Ганно Пилипівно?

— Чого допит? Хиба тут якась тайна? Мені просто цікаво вияснити. Коли він грабіжник і мерзотник, то чого ж ви приятелювали з ним? Як можна приятелювати з такими? І правда, що ця жінка хоче зідрати з його сто тисяч?

— Так, правда!

— І ви матимете за те великий гонорар?

— Великий.

Шапочка пильно зиркає на мене, потім мовчки бере в мене з рук торбинку й тихо, немов винувато, каже:

Володимир Винниченко. Записки Кирпатого Мефістофеля. Київ - Ляйпціґ, Українська накладня, 1923.
 
 
вгору