Але тепер в балачках було щось інше, ніж раніше. Говорили, наприклад, що «тайні» часто сваряться між собою, іноді не балакають між собою цілими днями, що вони вже не такі-то й «важні».

Поля аж кипіла від обурення. Се вже робота жандармів: не можуть подолати в чесній боротьбі і кидаються до потайних, паскудних наклепів. Для того й обгорнули їх так пильно від других людей! Це така мерзота, що, слухаючи, кров клекотить.

Я мовчав. Але мені дивно було, чого почались такі чутки. Диму без вогню не буває. І дивно також було, як могли сі люди сваритись. Здається, якраз навпаки повинно буть, вони повинні з’єднатись якнайщільніше, повинні бути одною душею, один у одного піддержку мати, а вони… Де ж їхня проповідь про солідарність?

Я мовчав, але мене надзвичайно кортіло дізнатись хоч що-небудь про «них».

І от раз я попав Безродного і витягнув дещо. Для сього я мусив тричі присягтись, що нікому не скажу, мусив ходити з ним дві години, поки він одважився. І ось що він мені оповів:

— Правда, сваряться. Та так часом сваряться, що аж… жалко. Такі люди… і от так… Плохо… Не ті стали…

Він говорив з очевидним сумом і задумою. Мабуть, се його мучило.

— А чого ж вони сваряться?

Безродний високо підняв плечі і навіть зупинився:

— Господь їх святий знає!! Ну, вірите, два місяці слухаємо їх і ніяк не розберем, за що вони сваряться. Якісь там резолюції чи маніфестації… Усе якісь большаки… До чого воно, про що воно, не поймем… А вони аж піняться… та говорять, та говорять!.. А потім днів по два й не дивляться одне на одного… Той лежить, і той лежить. Даєш там чай чи там обід, мовчки беруть і один одному ні слова. Аж нам дивитись жалко… Тільки ж ви, пожалуста, нікому ні слова, а то й зі служби прогонять…

Я нікому й не говорив, тільки Полі. Вона зблідла, слухаючи мене. Признаюсь, я переказав у трохи різкій формі, дуже вже зачепило оповідання Безродного. Дійсно, чи можна так робити? Як вони не розуміють, що це ж їх самих підкопує?! Де ж їхні ідеали, боротьба і т. д.?

Я аж горів, оповідаючи те Полі.

Вона мовчала і чудно дивилась на мене. Потім якось надзвичайно посміхнулась і сказала:

— Ти, здається, радий тому?

Я радий! От і весь результат! Із усього вона побачила тільки те, що я ніби радий тому. їхнє поводження не звернуло на себе її ласкавої уваги, а от моя «радість» зразу кинулась їй в очі.

— Мені радіти нема чого, мені сумно! — сказав я їй.

Пам’ятаю, вона нічого не промовила, попрощалась і пішла додому.

Мене взяла досада, я нічого не розумів. Правду кажучи, я занадто різко говорив про «них». Але се було цілком несвідомо, в мені просто говорила тоді моя натура, мої здорові інстинкти, які протестували без моєї волі в мені. Я не думаю, що могло кінчитись інакше, якби я тоді говорив м’якше. Поля вже котилась в певнім напрямі, і зупинить її було неможливо.

Але в той час я сього не знав і тому не розумів її. В той вечір я навіть жалкував і каявся, що говорив так. На другий день я хотів прохати вибачення, але Поля не виходила з своєї кімнати, удавши з себе хвору. Се був знак, що вона не хоче зо мною балакати.

Я розсердився. Добре, не хочеш — не треба, сама ж прибіжиш завтра.

Але вона не прибігла ні завтра, ні позавтра.

Прибігла вона тоді, як історія з «важними» доходила свого кінця.

Се було днів через п’ять після моєї розмови з Безродним.

Перед вечорой того дня до мене заскочив Замойченко і розказав таку річ:

— Государствені подають прошсння, щоб їх розсадовили.

Я аж отетерів. Як розсадовили? Чого? Навіщо?

— Не моґут ум’єсті жить. Не нравляться. Расооложенія нєту. Сьогодня там таке було!.. Брат ти мой, хуже шпани всякой. «Чорного» в темний карцур запроторили. Двері, понімаєте, сволоч, бив. Да как? Схопив табуретку та й давай гатить. «Что дєлаєте?» — «Не могу сидєть разом з товаришем, давайте другу камеру». Стояв Струк. Ну, звєсно, чоловек не вдержиться, почав усовіщать, ну, й сказав там щось, дак той як загне йому. Ах ти, брат ти мой! По-настоящему, по-арештантському. Струк говорить, що він аж ключі випустив з дива… От так государствені! Та що? Ви знаєте, хто вони такі? Один — жид, а другий якийсь… хто його зна, тож щось там… «Чорний» — жид. Якось хвамілія жидівська така… На прошенії видно. Обоє подали… Полноє дознаніє согласні Дать, аби разом не сидіть… От так товариші!

Я сидів приголомшений. Потім схопився й побіг у тюрму. Замойченко бреше, се він по злобі, це. не може бути! Се неможлива річ, в кого ж ми вірили, за ким ішли, кому хотіли все своє життя віддать? Се не може буть!

Але в тюрмі все підтвердилось. Я на власні очі бачив прошенія. Одне було від Бориса Нухимовича Розенштайна, а друге — Григорія Івановича Пояркова. В губернію послано телеграму, і завтра буде тут полковник.

Макар Авдійович сяяв. Тепер кінець цьому нечуваному становищу. Ач, жидова паршива, вона сміє командувати! Подумать тільки, — перед ким трохи не на витяжку доводилось стояти, перед жидиком!